Розділ «Валдарра»

Анджа підскочив, душачись жахом. Він щойно... вбив Йована, свого земляка... Його тіло, опливаючи додолу, густо сочилося червоним, наче пробитий міх із терпким вином.

Тікати, тікати звідси!

Анджа прожогом вискочив з шинку, не слухаючи, що кричить йому навздогін обурений кельнер.

Куди тепер? Він чужий тут, він не знає міста. Його неодмінно знайдуть і скарають — за це підступне, зрадницьке вбивство. Так, він захищав своє життя, але... це ж був Йован, і... все це було настільки потворно й безглуздо, що Анджі хотілося скавуліти від розпачу. Що ж це з ним діється? Що?

Він біг вулицями, весь час очікуючи почути за собою шум гонитви. Це було майже як нині уві сні. От тільки сяяв день, і замість жаских угідь Темного, навколо здіймалися золочені колони й високі склепіння.

Уже вдруге за сьогодні перед ним постала Біла Вежа, мовби пропонуючи щось, якесь ніби рішення... Хлопцеві чимдалі важче було думати, бо його кривава відзнака, мовби пробуджена кров'ю вбитого, нині стугоніла нестримним болем. Але було ж наче щось... Теодора! Вона говорила, що знає, як здолати його біду. Вона допоможе йому!

Анджа зітхнув із майже болісним полегшенням. Звісно, Теодора знає, що робити. Як же він раніше не згадав про неї?

Він знову побіг, та тепер його гнав не лише розпач, але й надія. Він повторював ім'я Теодори, наче молитву. Це, власне, і була молитва, бо до якої ще, не ворожої бодай би, сили він міг нині закликати?

Анджа швидко піднісся крученими сходами, що вели до помешкання гетери. Іще крок, і...

Його зустріли якісь незнайомі люди, які зносили додолу скрині і лантухи з речами. Втім, було тут і одне знайоме обличчя.

— Касіє! — заледве не скрикнув Анджа. — Мені потрібна Теодора! Вона тут?

Касія кинула на нього бридливий погляд.

— Усім потрібна Теодора... — глузливо мовила вона. — Тобі, магістру оффіцій, імператору. Всім.

— Імп... імператору? — не зрозумів Анджа.

— Ага. Саме йому, — невесело розсміялась Касія. — Він запросив її поселитись у нього в палаці.

— І що, вона погодилась? Але як же...

— Як же що? — різко кинула акторка. — Чи ти, бува, не думав, що, дозволивши собі побавитися з тобою, вона захоче і далі тримати тебе поблизу? А, бачу, таки думав!

Вона злостиво розсміялась.

— Свята наївність! Вона ж гетера, ти, варваре! Вона не робить нічого, як нема на те її власної користі! Ну, зрозумів нарешті?! Зрозумів? То вимітайся!

Анджа різко видихнув, відступаючи. Справді, на що лише сподівався... Приголомшений, заморочений болем, він спустився надвір. У голові калатав дошкульний стугін, заважаючи думати, але то нічого... Значить, він був для неї забавкою? Все ж, він так і не зумів зрозуміти валдарців. Що таке вистава? І що таке життя? Де межа між одним та іншим?