Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

Ти впала на землю і не рухалась. Я спробувала тебе підняти, впала і, мабуть, знепритомніла, бо коли отямилась, замість неба над головою побачила дерев’яні крокви, обплетені павутинням.

Я лежала на сіні. Було тепло і затишно. Підвелась і зрозуміла, що знаходжуся на чиємусь горищі. Зі стріхи звисали житні снопики, поруч валялося лахміття, далі лежали вила, лопати, граблі, серпи, ще щось. Крізь стріху пробивалося сонце.

Усе, що відбувалося далі, нагадувало сон, який я можу відтворити лише уривками.

…Ось чую кроки. Ховаюсь. Обережно виглядаю. Це ти. Виходжу. Кажеш, що все гаразд, що ми в Орії. Подаєш молоко і хліб. Розповідаєш, що ми у твоїх друзів-селян. Питаєш, чому Ахруман нас переслідував? Я розповіла все, що знала. Ти була дуже здивована й водночас ніби рада. Кажеш, що ти відьма, що йшла в Суронж до Добровіна. Кажеш, що хтось вкотре робить спробу викрасти оберіг Суронжу, і тепер його охороняють відьмаки-добровольці. Ти хотіла до них приєднатися. І по дорозі зустріла мене.

Ми покинули наш прихисток. Внизу було звичайне сільське подвір'я, ходили кури, рохкали в багнюці свині, й сумно дивилась на нас руда корова. Ти залишила мене саму і пішла до хати. Дуже скоро повернулась і сказала, що ми можемо йти. Але куди? Я нічого не розуміла, була в розпачі. Мамина загибель, нова сила, напади на Суронж, Ахруман, ти — усе перемішалося. Ти взяла мене за руку і спокійно, впевнено сказала, що ми мусимо піти до лісу. Там ти передаси мене під захист чугайстрів, бо Ахруман, напевно, живий, і лиш трохи приголомшений. Потім ти підеш до Словунії оберігати Суронж. А коли з містом усе владнається, повернешся по мене. Я трохи боялася чугайстрів — ніколи не мала з ними справ. Чи не видадуть вони мене Ахруману? Ти засміялася. Сказала, що чугайстри закляті Ахруманові вороги, перебувають під захистом Дажбога і Яровита. Володіння чугайстрів розкинулися в лісах біля Мовчазних Гір, де Джерело Забуття. Той, хто з нього нап’ється, назавжди забуде, хто він, звідки, й втратить мету свого життя…

Потрібно було швидко зникнути в лісах, щоб Ахруман не встиг оговтатись. Ти сказала, що могла б перенестися туди, не змигнувши й оком, та Ахруман може нас відчути за проявами сили, тому знову мене покинула, а коли повернулася, вела за собою чорного, як вугілля, коня.

…Ось ми на його спині. Він не біжить — він летить. З такою шаленою швидкістю я ніколи не рухалася. Все навколо зливається в одну зелено-жовто-блакитну довгу пляму. Я спочатку навіть не можу дихати, та згодом звикаю. Дивно, але я не відчуваю незручності, хоч їду верхи вперше. Я розумію, що то не звичайний кінь. Ми летімо цілий день.

…Почало сутеніти, вдалині з’явилися верхів’я дерев. Ми зупинилися. Злазячи з коня, я не втрималась і полетіла сторч головою. Ти підхопила мене й поставила на ноги. А кінь, постоявши хвильку, глянув на нас майже людськими очима і зник. Я дивилась на тебе, на ліс, у який мені зовсім не хотілося йти…

…Темрява. Потужний спалах світла. Бачу дві постаті. Одна твоя, інша — Воронова. Я біжу на допомогу, та наштовхуюсь на невидиму стіну, яка мене не пускає. Знову спалах світла: це Ворон кинув у тебе вогняну кулю, але ти ухилилась. Крізь темряву чую крик: «Вона не буде твоєю, Ахрумане!» Знову спалах — Ворон кидає дві вогняні кулі, і водночас, поки ти від них ухиляєшся, роздвоюється, і тепер перед тобою два Ворони. Один кидає кулю, а інший час обходить тебе ззаду і нападає. Знову темрява. Я хочу пройти до тебе. Кличу водяну силу, та води немає навколо, і я нічим не можу зарадити. Чую Ахруманів сміх і голос: «А тепер до джерела!». І твій здавлений крик: «Тікай до лісу. Там чугайстри допоможуть!»

… Сама не своя біжу до лісу. Хочу кричати, та не можу вичавити з себе жодного звуку.

На цьому Дзеваннина оповідь обірвалася. Рута подивилась на Віта. Той же, вмостившись зручніше, продовжив.

— Так ось. Саме приліг я спочити після трудів праведних. Так добре поганяв того дня злиднів — аж до сьогодні тішуся. Та не встиг я вхопити сон за бороду, як почув крик, гамір. Я стрімголов на двір. Там спалахи. Пішов я на них, коли просто на мене налітає хтось малий, переляканий, хоче щось сказати — і не може. Ніби людина, а придивився — це ж русалинка. Що її сюди принесло? А вона щось лепече, плаче, не може зупинитися. Ні, думаю, не піду я туди сьогодні. Заберу її, нехай відійде, прийде до тями, а там побачимо. Звісно, приспав я її, щоб не тривожилась, а на ранок вона мені розповіла те все, що й тобі щойно. І все просила — підемо до Джерела Забуття шукати Рутенію.

Ніяк не міг пояснити, що їй до Джерела і близько підходити не можна. Якщо до Джерела підійде русалка, ніщо її не втримає — нап’ється. Але так вже вона хотіла тебе знайти, що мусив я сам щодня шукати тебе по лісі, а на двері закляття накладав, щоб Дзеванна не могла їх відчинити, а то б побігла за мною. Шукай потім вас обох…

— Але ж ти знайшов, Віте! Ти знайшов її! — вигукнула Дзеванна й подивилась на Рутенію. Та вже майже спала.

— Г-м-м, хто кого знайшов, це ще питання. Якби не Рутенія, не знаю, де б я зараз був, і хто що зі мною робив би, — сказав чугайстер. — Ну, годі теревенити, гайда спати, ранок від вечора мудріший.

6

Служниця зачинила двері до покоїв Старшого Князя. Яр лишився наодинці з дружиною, яка лежала у просторому ліжку. Вогнище палахкотіло і миготливо висвітлювало простору кімнату. Яр наблизився до Діви і зазирнув їй у вічі, в яких палала пристрасть. Всі думки миттю вилетіли з княжої голови, поступаючись місцем б’ючкому бажанню. Так було від початку їхнього знайомства. Він зрозумів одразу: вона буде його, їхні душі народжені, щоб бути разом! З часом почуття не потьмяніли, а навпаки, підсилилися.

— Коханий, ходи до мене… — прошепотіла вона.

— Я вже тут!

Більше не було вимовлено ні слова — говорили мовою обіймів, поцілунків, дотиків і кохання. Коли про лунала остання нота їхньої мелодії, Діва зупинилась, широко розкрила очі і на видиху вимовила: