Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

— Стривайте! Я ніц не розумію. Хто ви і звідки мене знаєте? Мене звати Рута? Хто я така? Що за силою я володію?!

— Ти відьма Рутенія. І здається, ти напилася з Джерела Забуття…

4

Донедавна сонячні ранки радували Добровіна. Він прокидався, щойно перші сонячні промені торкалися тіла, молився всім добрим богам, потім поринав у роботу над новими замовляннями, закляттями, ритуалами і молитвами. Коли до сніданку лишалося близько години, спускався у бійцівську залу. Мало хто бачив Добровіна в бою, але ті, хто бачив… Ніхто б і не запідозрив за високим і худорлявим тілом, довгим сивим волоссям і бородою, тонкими руками з пергаментною шкірою, тієї сили… Після сніданку — справи державні: розмови зі Старшим Князем, зустрічі з князями Словунських земель, послами з інших держав… Спокій приходив увечері: роздуми, книжки, плани.

Цей ранок почався інакше. Коли Добровін, немов скинувши з грудей важезний тягар, нарешті розплющив очі, то зрозумів — сонце давно встало. Воно засипало кімнату своїми променями, але звичної радості у відьмака не викликало. Тривога минулої ночі не розвіялась. Добровін сів за стіл з паперами, взяв книгу, та відразу відклав: вперше за багато років його руки тремтіли. «Напасть якась!» — вилаявся й сховав долоні під стіл. Тоді обхопив ними голову і сперся ліктями на коліна.

Рвучко підвівся з крісла і попрямував до бійцівської зали. Може, хоч там вдасться позбутися цієї невизначеності, спустошення, виснажливої тривоги, яка затягує і не дає можливості ані думати, ані нормально відчувати, ані жити. Та й тут не склалося: зала була переповнена. Він прийшов запізно, і тепер тут вправлялася княжа дружина. Добровін наказав принести їжу до себе в кімнату, а сам вирішив пройтися садом. Він завжди так робив, коли треба було обміркувати щось складне. Краще відкинути те на деякий час, забути, й тоді рішення прийде саме.

Добровін вийшов із замку і підставив обличчя сонячному світлу. Думки його повернули в бік справ державних. А думати було про що. Хоча б про те, що скоро зима, і чергові вибори Старшого Князя. То дарма, що Яр ще десять років тому, зовсім юним, став третім зі свого роду Старшим Князем. Люд думає про життя теперішнє, а Яр діє не дуже вправно. Його обрали, сподіваючись на поєднання бойового духу і мудрості. На жаль, першого виявилося більше, ніж другого. Мрія про бойові звитяги зростала і стала нав’язливою ідеєю. Радники просто не встигали відмовляти його від нових і нових авантюр — то розпочати війну з Богумиром, то відібрати якісь землі у Орії, то рушити походом до земель песиголовців чи подивитися, що знаходиться за Великими Пустелями. То, звісно, діла геройські, відважні, але зараз Словунії треба дещо інше — увага до справ внутрішніх. Занепадає відьмацтво: щороку все менше охочих навчатися. Ба навіть більше, люди стали боятися відьмаків: якісь чутки повзли з Богумиру про криваві відьмацькі ритуали. Ще й досі не вдалося знайти тих, хто ширив ті плітки, а їх точно хтось свідомо поширював, Добровін це відчував. Стало менше надходити податків, і казна танула на очах. Рутенія зникла… Це як початок бурі — спершу дме легенький вітерець, якого ніхто не помічає, потім він міцнішає. Спочатку крапає одна крапля — на неї не звертають уваги, потім дві — від них відмахуються, далі чотири — думають, що дощ швидко мине. Нарешті зриваються злива і град, від яких немає рятунку, яких не витримує жодна стріха, які затоплюють житла, знищують посіви, вбивають людей!

— Куди ти преш?! — почув раптом Добровін і зрозумів, що мало не втрапив під колеса якоїсь гарби. — Ой, пробачте мені! — забелькотів її власник, упізнавши відьмака.

— Пусте, чоловіче. Наступного разу буду обережніший! — усміхнувся відьмак, і чолов’яга погнав коняку далі.

Вже здалеку донеслося:

— Ач! Розходилися! Зовсім на людей не дивляться. Кляті відьмаки…

Він зупинився як укопаний — таких слів раніше не було чути.

Поринувши у роздуми, Добровін підійшов до міського саду. Пройшов повз охорону, крізь відчинену браму, і вловив запах стиглих яблук. Пригадалося щось добре, з дитинства. Чужі сади, які обривали з друзями. Приємна прохолода пахучого червонястого яблука в кишені. Пройшовши вперед, він знайшов яблуньку, всипану великими жовтими плодами так густо, що, здавалося, от-от не витримає і впаде. Добровін підійшов до неї і торкнувся рукою найбільшого яблука — гладенького, теплого, випещеного сонячним промінням. Спливла розмова з Яром, що вже давно скалкою сиділа у пам’яті. Той, як завжди, шукав легких шляхів.

— Скажи, Добровіне, а чого відьмаки не можуть виготовити для мене багато-багато золота? Я б роздав його людям, і вони були щасливі… — спитав якось князь напідпитку.

— Ти вважаєш, золото робить людей щасливими?

— Ну, так! Їм не треба буде важко працювати, вони зможуть більше відпочивати, думати, мріяти. Вони любитимуть мене, і наше князівство стане найкращим.

— Князю, невже я мушу повторювати те, чого навчав тебе у дитинстві? Наводити приклади про пекарів, які кинуть пекти хліб, селян, які кинуть вирощувати пшеницю, ремісників, які кинуть виготовляти одяг і взуття? І що після всього цього у людей не лишиться нічого, крім золота, яке не з’їси і не вдягнеш?

— Так, так, я все це знаю! Але мусять же ваші кляті чари допомагати людям?! — обурився Яр.

— А вони й допомагають. Я з тобою. Чи це не допомога? Мої учні по всій Словунії лікують і навчають людей, захищають їх від чорнобожих тварюк, вивчають закони Прави, Нави і Яви. Невже цього мало? Чого ти ще хочеш? Щастя для всіх і назавжди? То нагодуй їх грибами для видінь, або краще відразу всіх повбивай! І тоді точно всі стануть щасливі, бо зникнуть страждання. Усі страждання — від бажань, а після смерті бажань немає!

Добровін картав себе за нестриманість. Після того випадку стосунки між ними змінилися. Яр перестав ділитися з чаклуном думками і тривогами, а сам Добровін став жорсткішим, вимогливішим. Яр не так дослухався до відьмацьких порад. Розколина, що зародилася тієї ночі, ставала дедалі ширша.