Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

Рутенія витягла з-за пояса бартку, й та засяяла рівним світлом. Рутенія переступала урвища, долала ями і каміння, впевнено обходила калюжі розплавленого скла і без страху вдихала чорний дим. За нею йшли її щит Золота і цілитель Віт.

Ахруман метнув чергову брилу. Вона врізалась у зміїну голову, і з голосним хрустом проломила її. Змія похиталась у повітрі, завмерла і впала. Земля здригнулась, і повітря загусло. Матір Змій переможена…

Вона ще дихала.

Відьмина рука сама шугонула до кишені і щосили стисла дарований полозом камінь. На диво швидко камінь відповів: потеплішав, заколов у руку й доніс далекий голос:

— Я йду… Я все бачив… Я йду…

Відьма відпустила камінь. Горинь прийде і допоможе Змії.

Тим часом їх помітив і Ахруман.

— Я здолав богиню! Я здолав Матір Змій! То чи зупинить мене якась відьма?

І підняв ногу, щоб наступити на Рутенію.

Відьма крикнула, замахнулась і виросла до Ахруманових розмірів. Золота перетворився на палахкий щит і опинився у відьминих руках. Віт обернувся на яскраву жовту кулю.

Ахруман відступив. Ударив. Рутенія підставила щит, і той завиграшки відбив палицю. Ворон не спинив рух відбитої палиці, а продовжив його й у розвороті наніс удар по нозі. Миттю жовта куля кинулась до рани, затягнула її.

Рутенія стояла непорушна, неушкоджена. Ахруман, виснажений попередніми битвами, хитався.

Їй хотілося кричати, просто в обличчя ворогу. Що вони не дадуть йому дістатись каменя. Що вона знайшла відповідь на своє питання, вона зрозуміла, що він не лише був, але й лишається звичайною людиною, якою рухають звичайні людські потреби і бажання. Що його перемога стане його кінцем. Бо не буде більше над ким вивищуватись. Він стане богом, а куди далі? Він зітре з лиця землі добро, але з ким він тоді буде боротися? Над ким пануватиме? Йому ніколи не вдасться втамувати всеохопну жагу до влади, яка ростиме, ширитиметься і проковтне згодом і його самого!

Але вона нічого не сказала. Натомість замахнулась сокирою. Щось срібне і дрібне кинулося навперейми.

— Не вбивай! — кричало воно тонким голоском. — Бо з ним помру і я, і Дзеванна!

«Русана!» — здогадалась Рутенія, і відчула, як напнулися нитки, що живили чугайстра. Це Боримисл відчув її присутність.

Ахруман зареготав:

— Ти… ха-ха… не можеш мене… ха-ха-ха… вбити! Здолавши мене, ти загубиш друзів! Ти уб’єш Дзеванну! Ти готова, відьмо?

Рутенія зблідла. А Ворон наче напився живої води: міцно став на ноги, взяв до рук палицю.

— Ти нічого не можеш. Навіть нападати. Кожен твій удар випиватиме сили, але не у мене, а у Дзеванни! Тож подумай!