Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

— Це зміна сторожових постів коло в’язниці. Часу обмаль. Треба бігти, — сказав Боримисл.

І друзі попри небезпеку побігли напролом. Крізь слуг і служниць, кухнями, сходами, коридорами, порожніми наскрізними залами, чорними кімнатами. Вслід їм доносилися крики, лайка, навіть хтось гнався, та недовго. Чого б то ремісники й кухарі бігли за якимись божевільними, може, вони так летять за Ахрумановим наказом? Завдяки Боримислу жодного разу не наштовхнулися на охорону. Він таки знав замок із його заплутаними ходами, таємними проходами, невидимими нішами під гобеленами…

Перевели подих у підземному ході, що міг вивести за межі міста…

— Гей, що це зі мною? — вигукнув Бось.

— Що таке? — спитала Рутенія.

— Та не знаю… ніби хтось взяв багато голок, і почав водити по шкірі, ледь її торкаючись…

Здивований злидень тер руками тіло, присідав, чухався — нічого не допомагало.

— Може, ти захворів? — спитав Боримисл і відійшов.

— Я теж це відчуваю! — сказав тихо Віт і почухався.

Боримисл відійшов ще далі.

— Хапай мене за руку! — крикнула Рутенія Боримислові.

— Ще чого! Ви ж зараз…

Він недоказав, бо Рутенія схопила його за руку сама. Вона здогадалася.

Світ захитався, чорні стіни стали прозорі, ніч стала днем, вихор закрутив усе навколо, завертів у шаленому танці… І все спинилося. Вони так само стояли разом, але вже не в печері.

На землі, вкритій снігом. Посеред поля. Коло якихось сірих стін. У колі озброєних до зубів Чорних Вершників!

Ті вирячились на них, та швидко опам’яталися й схопилися за зброю.

Тиша.

Ніхто не наважується нанести перший удар, перший замах, вигукнути перший бойовий клич.

Їх принесло сюди закляттям, створеним у Суронжі Золотою. Воно обв’язало їх чарами. Значить, Золота десь поруч. І він у небезпеці… Ет, якби ж він знав ці чари раніше і зв’язав ними ще й Дзеванну…

Рутенія пошукала Золоту очима. Погляд натикався лише на оголені леза, чорну шкіру, холодні обладунки, порожні й безжальні очі.