Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

— Бачу в тобі гідність, йди під моїм лівим крилом, а там… доля сама вирішить.

Польське військо стояло, очікуючи нового приступу козацького та татарського військ, і ксьондзи ходили поміж жовнірами, драгунами, піхотою в супроводі десятка інших духовних осіб, які носили королівські та єзуїтські знамена. Воїни натхненно молилися, знаючи, що сьогодні вони вже не узріють заходу сонця, а встелять землю перед містом своїми тілами.

У ворожому війську вдарили тулумбаси, заграли сурми, та заглушив усі звуки рев тисячоголосого людського стовпища. Перші в бій кинулися драгуни, на яких король покладав велику надію, але вже за короткий час вони щезли з поля зору тих, хто поглядав з надією на поле бою. Поодинокі вершники вирвались із лабетів смерті й, обшматовані, повернулися під захист польських редутів. Зенон, усвідомивши, що королівським драгунам кінець, наказав усім спішитися і прийняти бій у шанцях, заодно з піхотою. Івану нічого не лишалося, як відвести подалі Багряного і разом з усіма стати на захист міста.

З редутів по ворогу палили з десяток гармат, і Зенон повів свій загін обороняти гармашів. Розрізнені загони, кинуті проти лав козаків, які йшли якраз на батарею, були посічені у миттєвій сутичці. Іван уже бачив із шанця розкриті роти козаків, які мчали зі списами, шаблями, рогатинами і, здавалось, через мить видеруться на шанці.

Гармаші не проґавили цієї миті, і всі гармати гарконули одночасно. Іван вперше бачив зблизька, як водночас «тріснули» ядра посеред суцільної стіни передових лав ворога і вгору купами полетіли рештки тіл, огорнутих димом. Заволали жалібно поранені й вмираючі, а гармаші додали ще декілька влучних залпів, і заметушилися козаки, закричали сотники про відступ. Зенон підвівся і заволав до своїх стрільців:

— Цілься… Пали!

Врізнобіч стрельнули сотня мушкетів, штуцерів — і передні ряди розгублених козаків повалилися, немов снопи під час буревію. З Іванових очей покотилися сльози, він так і не зміг натиснути на гачок і, нахиливши обличчя до землі, застиг у розпачі від бачення смерті сотень його побратимів.

У місті задзвонили церковні дзвони, їхні немелодійні голоси бентежили оборонців, а коли в них за спиною почали стріляти гармати і ядра, падати, шавкаючи, серед шанців, поляки ладні були заритися в землю, немов щури, аби не бачити пекельної поразки. Козацькі ватаги, згуртувавшися, знову кинулись на польські редути, і вже не змогли гармаші зупинити їхнього наступу.

Іван, піднявши голову, побачив за декілька десятків кроків перед собою оскаженілі обличчя козаків, що дерлися на шанці. Ляснув залп захисників батареї гармашів — і поляки почали розрізненими гуртами відходити до містечка. Іван схопився і побіг разом з усіма, шукаючи захисту за валом самого міста. Хто як міг перебиралися через захисний рів і ховалися в місті. Та, на біду, мешканці Зборова, аби догодити наступаючим, допомагали загачувати рови і стерегли підступи до церкви, де вже засіли козаки. Іван побачив Зенона, який кричав до вояків, що втікали, закликаючи збиратися під королівське знамено захищати короля. Рештки розгромленого війська мчали на благальні звуки сурми — хоч на якийсь час продовжити життя короля або захистити його від полону. Іван зупинився біля Зенона, крикнувши до нього:

— Захищай короля, Зеноне! Я затримаю козаків!

Той, погоджуючись, вигукнув:

— Будемо жити — стрінемося, Стасе! Тримай холопів!

Відступ тривав. Поряд з Іваном пробігали останні невдахи, і, вибравши слушну мить, він шугнув до напівзруйнованої хатини. Швидко скинув з себе обшарпане ляське лахміття і, обстеживши закутки, знайшов перше-ліпше селянське дрантя та миттю натягнув на себе. Шаблю і пістолі засунув у напівзруйновану піч, а обличчя й одяг забруднив попелом і, побачивши глечик під припічком, зазирнув у нього. Глечик був повним, а якась рідина була покрита щільною пліснявою. Знявши плісняву, відчув знайомий повів бурякового сирівцю, і враз жага промочити горло нагадала про себе. Перехилив глечик і ледве зупинив себе, аби не ковтнути цілий глечик питва, решту вилив собі на голову та розтер по обличчю.

Прислухавшись, що там коїться ззовні, вискочив на подвір’я і звалився поміж розкиданими колодами напівзгорілої клуні. Гучніше і гучніше чулися голоси переможців, та вже згодом звідусіль лунало в повітрі одне слово: «Згода! Згода!» Рідше почали ляскати постріли, а зусібіч чулися перегукування тих, хто не гребував поживитися за рахунок убитих.

Пригоди шаргородської сотні

Чутка про відступ ляхів швидко поширилась містечком, і вулицями снували люди, вирішуючи свої назрілі справи. Вдома Санька вже чекала щаслива Софійка. Кращої новини за останній тиждень не було, і Софія, нагодувавши чоловіка, завела мову, аби завтра йти до церкви, віддячити за покровительство Бога до них. До храму почали готуватися звечора, викупавшись та старанно випрасувавши святковий одяг. Санько з Софією вперше за стільки часу неспішно сіли вечеряти під хатиною. Закінчувався Великий піст, та сьогодні Ядвіга вирішила ублажити зятя і під здивованим поглядом Санька тарабанила до столу величезного запеченого миня.[65] Санько поспіхом підвівся і заходився допомагати тещі примостити дерев’яну тацю на столі. Запахло смаженою рибою, і Санько не втримався, щоби не розхвалити тещу:

— Ви, матінко, вже давно подали б такого добрячого миня, то я ще б до Вербної неділі з ляхами поквитався!

Теща задоволено хмикнула, відповівши Санькові у тон:

— Та чекала, доки він сить[66] нагуляє!

Посміявшись, приступили до передтрапезної молитви, а доки сонце сховалося за обрієм, від смачної риби залишився один кістяк.