Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

Іван стояв поряд з декількома дужими вершниками близько від Зенона і бачив, як той, нервуючи, раз по раз сіпався до своєї шаблі. Раптом над величезним полем гримнув страшної сили стук зіткнення тисяч озброєного люду. Через мить у повітрі вже розносилися передсмертні скрики, зойки і хрускіт поламаних кісток змішався з тріском зламаних списів та шабель. У смерті всі були рівні: кричали поляки, призиваючи Матку Боску та прощення, чулися короткі козацькі смертні викрики, татари призивали Аллаха собі на допомогу. Хмари розсіялися над Зборовом, і враз стало видно величезне освітлене поле, на якому вже неможливо було нічого розібрати оком.

У чорному татарському війську виблискували сріблом і золотом рицарські панцирі. Було видно, що чорна покривка татарського війська от-от поглине срібло й золото панцирів. Поле здавалося якоюсь живою істотою, воно ворушилося, перекочувалось з одного боку в інший, мінилося переливами сталі, та звідти вже не було чутно криків, а якийсь дивний загрозливий гул тіснив живі душі споглядачів.

Іван побачив, як просто перед містом не стало видно блиску панцирів і шоломів рицарів і чорна змія татарських вершників потягнулася до міста. Зенон піднявся в сідлі й, вихопивши шаблю, закричав:

— За Річ Посполиту — вперед!

Загін рвонув з місця в алюр, і вже Іван бачив попереду тільки татарських кіннотників, що нестримно наближалися з криками: «Кесим,[63] кесим, алла, росула!» Ще здалеку Іван запримітив якогось татарського мурзу, біля нього щільно мчали верхові, а позаду майорів мусульманський стяг. «Якийсь батир татарський, та дідька йому!» — встигла майнути думка, а рука вже потягнулася до мушкета. От через хвилю зіткнуться дві несамовиті сили, й Іван, вловивши незриму мить, встиг вистрелити цьому батирові просто під горлянку. Побачив лише, як той, пустивши повід, відкинувся на спину коня, напнувши повід. Ця мить і врятувала Івана від шалу зіткнення з ворогом. Ближчі до батира верхові шарпнулися в його бік, запізно збираючись закрити собою, і в цю мить прискочив Іван на Багряному, смугуючи збоку по ворогу. Рука з шаблею не схиблювала, Іван ледве встигав: то заганяти шаблю в розжарені тіла, то, крутячи нею, відтинати руки з кривими шаблями, а то й голови з металевими татарськими шликами на них. Звідусіль чулося дике ревіння озвірілих людей та крики відчаю перед кончиною. Щось перемінилося у бойовому пориві татар, і скоро вже ляхи вигукували переможні кличі: «Бий, добивай! Відтісняй! Отримай, собако!»

Поряд Івана билися з ворогом дужі вершники на чолі із Зеноном, і вони вклинились у ворожі ряди, налітаючи разючими довгими шаблями на слабших ворожих кіннотників. «Повертаємо назад, ординці!» — стали чутні голоси татарських очільників, і розгарячені боєм ординці виходили з поєдинків спіймавши облизня. Приспілі піхотинці Зенона під орудою Кудринського стягували бердишами ворожих кіннотників і добивали їх під супровід нелюдського вереску тяжко уражених та благання пощади. Татарські куці коні літали полем, перемішуючи тіла забитих своїх і чужих вершників з багнюкою. Переслідувати ворога не стали, а скупчившись побіля Зенона, шляхтичі волали від радощів перемоги: «Нехай жиє Польська! Віват король!» Піхотинці залишились підбирати своїх поранених, а Зенон, піднявши вверх шаблю, повів свій поріділий загін під місто.

Щось дивне коїлося з Іваном, він радів перемозі ляської зброї і готовий був знову й знову йти в рядах польського війська проти ворога. Зупинилися під віттям розлогих дубів, і шляхтичі, спішившись, обіймались та раділи, немов діти. Іван швидко оглянув Багряного і почав шукати очима, звідки б напоїти вірного бойового скакуна. Дістав із чапрака міхур для води і повів Багряного до невеликої водяної заплави, погладжуючи його гарячу шию. Пити воду не дозволив одразу, хоча Багряний і тягнув вперто шию до води. Обмивши коня, Іван дозволив йому напитися, і Багряний довго цідив воду крізь зуби, тамуючи спрагу цілющим питвом. Побіля них вже ніде було напоїти коней іншим, і Іван вивів свого вороного та облаштувався побіля стовбура дуба підкріпитися їжею. До вечора знову довелось відбивати наступ татарської кінноти, але ворогові так і не вдалося заволодіти містом.

Насувалася ніч та від заколисливого тріскотіння цвіркунів, чарівливого співу птахів на душі у захисників Зборова було сиротливо та тривожно. Зусібіч було чути розмови про неминучу поразку від козацького і татарського військ, що в декілька разів переважали силою. Іванові також не спалося, і він бродив табором, прислухаючись до розмов тих, хто перебував побіля вогнищ. Час від часу то в одному місці табору, то в іншому лунали крики невдоволення і розпачу. Десь опівночі людьми, що були в таборі, оволодів нелюдський страх. Табором бігали вояки з криками: «Король нас покинув, завтра ми всі загинемо! Нас покинули на заріз татарам!» Жовніри і ті, хто вночі укріплював табір, покинули шанці і зчинили сум’яття навіть у місті. Ніхто вже не спав, і всі готові були хоч зараз кидати оборону міста і мчати геть, подалі з місця, від якого вже тхнуло смертю. Іван, знаючи, що являє собою панічний страх, повернувся до свого загону, де вже стояли наготовані до всякої біди вояки Зенона Гордецького.

Зенон побачив Івана і невдоволено смиконув за вузду коня, аби Іван хутчіше приєднався до них. З боку міста до них долинули схвальні вигуки й поодинокі постріли. Зенон, нервуючи, вичікував, що буде далі, коли побачив більше сотні смолоскипів та безліч запалених скіпок, і слідом за цим почулися вигуки: то славили короля. Зенон наказав спішитися і славити короля, звідусіль почулися голоси: «Віват король! Ми переможемо, наш король з нами!» Королівський почет зупинився, і Ян Казимир, простоволосий, сидячи на коні, почав гукати:

— Я король ваш! Не покидайте мене, діти мої! Благородна шляхта, згуртуйтеся навколо свого государя! Бог милосердний!

Шляхтичі витирали сльози від цього нічного видовища, а король говорив далі зворушливо та проникливо. Іван, стоячи за декілька кроків від нього у світлі хитких виблисків сотень вогнів, бачив, як сльози котилися зі щік короля.

— Завтра з Божою поміччю я переможу ворога. Це наше випробування Богом. Я ніколи не залишу своїх дітей: або перемога, або накладу разом з вами головою! — закінчив король свою нічну промову, і знову військо було готовим зійтися з ворогом у битві.

Король з почтом подалися далі, а Зенон, зворушений королівською промовою, заприсягнувся перед своїм загоном:

— Присягаюсь не зрадити честі шляхетської, стоятиму до кінця свого життя за Річ Посполиту!

Зійшло сонце і своїм золотисто-червоним світлом не порадувало Івана. Вилізши на дуба, Іван оглянув околиці Зборова і побачив, як шикується величезне військо, охопивши місто очертою.[64] Вже вкотре під Зборовим він дивитиметься у вічі смерті й десь поляже поміж тисяч бездиханних тіл за чиюсь перемогу або поразку. «А де моя краплина волі, чи встиг я її розкуштувати, перед тим як стати прахом земним?» — сумно роздумував Іван, краючи свою душу та серце.

Неподалік Зенон гуртував побіля себе войовничий люд. Іван підійшов до нього і, обвівши рукою майже навкруг, показав йому, де стоїть військо Хмеля та його союзників.

— Сьогодні, Стасе, всі підемо в кращий світ. Бог не лишає нам вибору, — сумно мовив Зенон і, обійнявши Івана, додав: — А ти не їздовий, Стасе! Ратник, кращий від багатьох шляхтичів!

Іван дивився на благородного шляхтича і, не маючи йому сказати щось інше, мовив:

— Слава Богу, рицарі ще не перевелися на теренах Речі Посполитої. Я сьогодні з вами, пане, до останку…

Зенон обійняв Івана, стиха промовивши: