Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

— Коли, виставляй вперед шаблю і швидко виймай! Тебе Зофія жде! — чомусь заволав Іван до Дарека, і той, отямившись, заходився також зустрічати татар, які стрибали з возів, шаблею.

Поряд них падали забиті кривими шаблями поляки, ось уже, схопившись за горло, звалився Мілко, а його кривдника встиг проштрикнути Дарек і стояв та дивився на того, вилупивши очі, але Іван відштовхнув забитого ногою, звільнивши від шаблі. «Відходимо! До переправи!» — почали гукати звідусіль, і Іван, відсікши руку занадто завзятому татарину, почав відходити назад. Гуртувалися побіля мосту, і вже до міста, відступаючи, відходили перші вояки. Іван поглянув у бік Багряного і, крикнувши Дареку: «Біжи до мосту!», рвонув до свого коня.

Швидко його відв’язав і побіг до річки, озираючись навкруги, аби не потрапити під чужинську шаблю.

Річка вже була поряд, та раптом до нього підбігли двоє: один — куций татарин, а другий — козак. Іван виставив шаблю та став побіля води, ті не наважувались наблизитися.

— Віддай коня, живим будеш! — закричав козак і почав підходити до нього, перекидаючи шаблю з руки в руку.

Татарин і собі почав погрожувати: «Сікір башка, кінь мій!» і, нагнувшись до самої землі, хотів перерізати Івану гомілки. Знаючи виверти татар, Іван, немов блискавкою, відсік йому руку до плеча. Рука з шаблею покотилася в пісок, а він присів навпочіпки й дивився на свою руку. «Вай, вай!» — вилетіло в нього з горлянки, і, закривши рану другою рукою, побіг назад.

— Тікай хутчіше, козаче! Тобі не пощастило, кінь козацький, Петра Гусака! — швидко вимовив Іван і, залишивши повід, підступився до козака.

Той, щось зметикувавши, крутнувся на місці й побіг далі шукати собі іншу здобич.

Іван не став далі випробовувати долю і хутко завів коня у річку. Течія підхопила їх з Багряним, і обоє, підгрібаючи в бік другого берега, незабаром відчули дно. Вийшли з води і, протиснувшись поміж рядами стрільців по татарах та козаках на тому березі, побрели до містечка Зборова. Відчуття непевності й знесиленості гнітило Івана, але все ж він запримітив, що тут ладу було більше, місто готувалося відбивати натиск ворога.

Іван зайшов у містечко, до якого попереду й позад нього тягнулися недобитки шляхетського війська. Скоро мала настати ніч, й Іван видивлявся, де знайти і для них з Багряним якийсь прихисток для спочину. Перетнувши ратушний майдан, він навмання йшов далі, сподіваючись на людську милостивість. Побіля замку побачив скупчення поранених й невизначених щодо ночівлі шляхтичів та їхніх слуг. Наблизившись до гурту обшарпаних та з перев’язами вояків, він мовив:

— З того берега я. Десь би мені хоч водою коня напоїти та оберемок сіна дістати.

Один з товаришів, співчутливо глянувши в його бік, промовив:

— Влаштовуйся, схоже я тебе бачив побіля Ковальського… Загинув він, прапор захищаючи. А ти Любомирського на оцьому коні з пазурів татарських вивіз… Герой!

Івану було байдуже до того, що недавно було, і він, розсідлавши Багряного, почав шукати сухе після сьогоднішніх злив місце для ночівлі. Тут він побачив, що його запрошують, махаючи руками, троє, котрі сиділи побіля вогнища. Не гаячись, він підійшов до них і, прив’язавши поряд Багряного, привітався:

— Добрі вєчор! Дзенькую, ми багато місця не займемо!

Ті доброзичливо махнули і запросили його поїсти з ними, що Матка Боска послала. Швидко втамувавши голод шинкою з чорним хлібом, Іван підвівся й заходився порати Багряного. За якийсь час він приліг поряд з новими приятелями і «провалився» у нескінченний плин сновидінь.

Новий день розпочався неспокійно. Заграли сурми, військові оклики провідників, які закликали всіх, що могли тримати зброю, захищати короля і Річ Посполиту. Набравшись за ніч сили, Іван почав готувати Багряного до нового бою та обладнав вогнепальну зброю. Подякувавши за гостинність пораненим шляхтичам, подався в бік голосів, що збирали військо до нової сутички.

Поблизу замку воєводи готували хоругви з того війська, що встигло переправитися на лівий берег Стрипи і з тих решток війська посполитого, що вчора майже повністю було знищене на правому. Таких, як Іван, з’явилося сюди небагацько. Хто піхом причвалав, а в кого, з шляхтичів, ще й був добрий кінь під ним. Івана швидко приписали до Зенона Гордецького, одного з тих шляхтичів із Червоної Русі,[61] який лишився живим після вчорашнього поголовного винищення їхнього ополчення. Шляхтич українського походження Зенон видавався рішучим та запальним вояком. Він особисто з кожним перекидався словами, перевіряв зброю, своєю впевненістю в перемозі уособлював надію на життя. Поглянувши на Івана, запитав, звідки він, і якось дивно зиркнув на нього, коли Іван назвався їздовим пана Дралевського з-під Варшави.

Верхових набралося близько п’ятьох десятків, і Зенон особисто взявся ними верховодити. Решту піших доручив очолити Кудринському Маркіяну, шляхтичу, який після вчорашньої поразки тіпав плечима і часто моргав зеленими прозорими очима. «Оцей поведе проти татар, краще було б дідьку в зуби, ніж іти під його началом», — подумав Іван, погладжуючи гриву Багряному. «Триматимусь цього шляхтича Зенона, надійний він», — помишляв Іван, роздивляючись, з ким поряд він ітиме у бій.

Чільне польське військо рушило займати оборону перед містом побіля селищ Суходолів та Млинова, а їхній змішаний загін залишився на місці. Ранок цього дня видався хмарним, і сонце не освітлювало місце прийдешнього бою, а від затоки Стрипи тягнулися шматки туману, заважаючи розгледіти, що діялося на правому березі. Та скоро все з’ясувалося: величезне татарсько-козацьке військо вже стояло перед містом, і поодинокі вершники гасали перед польськими шеренгами, викликаючи на поєдинок сміливців. Замість герців перед козацьким військом з’явився королівський парламентар і почав читати послання короля про засудження Хмельницького за зраду, а за його голову пропонував величезні гроші. Після цього герольд ледве ноги виніс, бо козаки зчинили свист і почали стріляти. Почулися закличні татарські кличі: «Ляха іль-алла, Магомет росула![62]» — і застугоніла земля під тисячами копит ляських драгунів та козацько-татарської кінноти.