Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

Кінець кінцем всі вгомонилися після нічного улову і розійшлися до своїх возів на відпочинок. Вранці Івана розбудили якісь звуки, він прислухався і, нечутно вибравшися з хури, почав прокрадатися до Дарекового воза. Враз побачив побіля колеса хури Дарека, який сидів в обідраному одязі, а на обличчі виднілося декілька синців. Іван підійшов до нього та присів, кажучи щось заспокійливе. Дарек підняв голову і, простягнувши руки до Івана, жалісливо мовив:

— Дивись, Стасе, від собак відбивався, а ті гаспиди ще й стусанів дали.

Іван заходився відмивати Дарека і, обробивши рани, примусив його змочити їх сечею та обмотав перев’язями. Невдовзі пустився дощ, і Дарек, забравшись у хуру, заснув, немов скривджена дитина після всіляких негараздів. Дощ посилювався — та це було добре. Іван зібрався сходити за нічним уловом. Він швидко знайшов місце схованки, та все ж пройшов повз нього, вдаючи, що видивляється гілляччя для вогнища. Впевнившись, що поряд нікого немає, вигріб торбу, під руку прихопив гілку і подався до обозу.

Тут уже приятелі-обозники потрошили рибу з мішка, якого не кинув Мілко. Швидко впорались, та все ж промокли до останньої нитки. З великими потугами розпалили багаття і, доки напалювалось вугілля, просушили одяг та обгорнули рибу лопушиним листям. Одну, найбільшу, приготовляв Іван, та ще й не пожалкував капустяного листя для обгортання.

— Нехай, коли прокинеться Дарек, гарний йому сніданок буде, а то геть скис! — з теплотою в голосі мовив Іван, а приятелі зі згодою закивали головами.

Дощ не переставав лити вже третій день, і посполите рушення, не рухаючись маршем далі, залишалося в Білому Камені чотири дні. Та вояки, незважаючи на несприятливі дні, проводили військові навчання. Шляхта не приділяла у своїх маєтках належної уваги військовій справі, й тому ляхи не дуже вправно володіли зброєю. Король за ці чотири дні звелів муштрувати військо і всю челядь, яка могла тримати зброю. Обозників також примусили проводити навчання, й вони, нарізавши в заплавах очерету й оситнягу, в’язали кулі і з задоволенням штрикали в них шаблями.

До їхнього обозу товариш,[56] який був за головного в обозі, привів хвацького у військовій справі рейтара. Їздові неохоче вибиралися зі своїх хур і збиралися гуртом на підвищенні. Набравши до свого гурту чоловік з п’ятдесят, рейтар Йозес почав навчати бити ворога. Під вечір їздові, ковалі, теслі та інша челядь, знесилені та мокрі, розпалювали вогнища і сушили одяг, проклинаючи війну, своїх шляхтичів, а заодно і Хмеля з королем. Не звикли їхні натруджені руки тримати зброю та вбивати подібних до себе. На третій день рейтар таки «доконав» своїх підопічних і вони вже попадали шаблями по околотах[57] і колошматили їх на друзки.

Іван також навчався бити ворога і, дивлячись на вправи челяді, якоюсь мірою глузував з них, а в душі йому було шкода цих людей. Він знав, що татари чи козаки, якщо пробиваються до обозу, винищують або беруть у полон челядь, хто піднімає зброю — знищують миттєво. За ці декілька днів неможливо навчитися забити татарина чи самого козака, але Дарек з Мілком та Тадеушем осміліли, і ввечері побіля багаття тільки й було розмов, аби скоріше зустрітися з ворогом. Дарек запримітив, що Іван вправний із шаблею, але він не запідозрив, що поряд з ним загартований боями козак.

Усе ж військо вирушило далі, та зупинилося в містечку Злочів. Поміж військовим ополченням пішли чутки, що Ян Казимир не визнає Хмельницького гетьманом і замість нього призначив Забузького. Обозні такій звістці раділи, вони думали, що тепер Хмельницький впаде на коліна перед королем, розпустить своє військо і вони переможцями повернуться по домівках. Король випустив ще універсал, який закликав холопів підкоритися волі короля — і він пробачить їм провини за бунт, поверне селянам їхні права та пільги. Серед шляхти ширилися думки про мир і швидке закінчення війни. Та Хмельницький не явився на очі королю і не впав перед ним ниць, і король повів своє військо далі в бік обложених у Збаражі.

Бойовий настрій був і в обозних, незважаючи на проливні дощі, які щодня заводнювали шляхи пересування війська і утруднювали рух возів. Військо підступалося до Зборова і зупинилося на правому березі річки Стрипи, готуючись переправлятися на інший берег.

Івана дедалі частіше опановувала думка зникнути з обозу, на своєму вірному Багряному він за одну ніч зміг би дістатися до своїх. Бували такі хвилини, що він поривався непомітно проникнути через охорону короля і покінчити з ним одним помахом ножа. Роздумуючи над цим, він згадував, що у промовах до війська Богдан не хулив Яна Казимира, а в усіх нещастях українського народу звинувачував пожадливу шляхту, ксьондзів та євреїв. Це його й зупиняло, він облишив ці думки, а мислив над тим, як би завдати найбільшої шкоди та привезти до козацького війська неабиякого язика. Приглядався, де розташовують свій табір шляхтичі та воєводи, і прислухався, на кого поляки покладають надію у близькій битві з козаками й татарами. Визначивши для себе чільних осіб князів Осолінського та Станіслава Любомирського, Іван уже готувався полонити одного з них. Приглядів уже і доброго коня, який також пройшов з обозом шлях від Варшави до Зборова. Він дізнався, що пани брали з собою не одного верхового коня, а в деяких багатіїв їх йшло за ним по п’ять-шість. Бачив не раз, як їхні слуги час від часу виїздили одними кіньми, а поверталися на інших. Йому було відомо, де перебували додаткові верхові коні, й він знався з їхніми конюхами та їздовими. Іван уже бачив себе прощеним за невиконання настанови полковника Лавріна Капусти і поклав собі наступної ночі полонити одного з воєвод.

Напередодні втечі з польського обозу Іван у другій половині дня відв’язав Багряного і байдужим тоном сповістив приятелів-обозників, що поїде до села Млинова, розживеться харчем та вигуляє коня. Дарек, почувши про вигул коня, байдуже виглянув з-під халабуди хури і, махнувши рукою, прикрив полог.

Іван з радістю приострожив свого Багряного і подався у Млинів. По селу метушилися поляки, готуючись до ночівлі, й на вершника ніхто не звертав уваги. Без перешкод він доїхав до Зборова і побачив, що тут готуються до переправи прямо в містечку, яке розділяв один з рукавів річки Стрипи. Невеличкий місток на другий бік, звісно, не міг витримати перехід величезного польського війська, тому зліва і справа від нього працювали сотні людей, наводячи ще два містки. Це видовище засмутило Івана, він знав, що непоміченим перейти на другий берег річки не вийде, тим більш з іменитим полоненим. Вирішив оглянути місцевість поблизу Зборова і повернув на північ міста, сподіваючись знайти зручне місце для переходу через річку. Проїхав узліссям дубового гаю і, побачивши загін ляських верхових, повернув до свого обозу.

Невдоволений виїздом на розвідини, розторсав сплячого Дарека і, гримнувши на нього, наказав:

— Готуй гарну вечерю, завтра не буде коли з варивом управлятись. Он наші над переправою працюють, а ти байдики б’єш!

Дарек немов ошалілий зіскочив додолу і з винуватим обличчям заходився готувати вечерю, бубнячи собі під носа:

— Чому будити? Завтра козаки можуть здатися в полон… виспатись не дав.

Вогонь розгорівся, й Іван приліг побіля вогнища з нерадісними думками. Та вже скоро тепло від полум’я зігріло його тіло і він почав думати про свою Марію: може так скластися, що вже через якийсь місяць він побачить Марію з немовлям у Чигирині. У нього запекло під серцем від непевності й відчуття провини перед тими, хто його послав у стан ворога, почав себе налаштовувати — він конче довершить свою справу. Якась злість тьмарила йому розум, він не терпів тих, хто з ним зараз, і ледве не в цю мить хотів їхньої смерті від своєї руки. Зло покрикував на Дарека, а той, не второпавши, в чім його провина, крутився побіля казана. «Оце так вариться куліш! Годі, годі, Іване, вранці Бог напоумить, як далі жити. Немає вини цього Дарека ні в чім!» — умовляв себе Іван, і коли вже сьорбали куліш, Іван притиснув за плече Дарека на знак примирення. Той розчулено захлипав і мовив:

— А я знаю, що ти і Зофія кохалися, мені Штефан про все повідав. Вона тебе кохає…

Іван помовчав, а тоді стиха мовив: