Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

За якийсь час Зофія вже причепурювала Клясику, й Іван допоміг їй сісти в сідло, а сам заскочив на Камертона. Штефан не встиг вимовити щось заперечливе, як двоє вершників уже були побіля задньої хвіртки. Справді, Зофія чудово трималась у сідлі і вже за якийсь час, призвичаївшись до Клясики, припустилася їхати клусом.

— Тобі не куховарити потрібно. Гарно тримаєшся. Не розумію — де тебе навчили цій справі? — кричав на ходу Іван.

А Зофія, побачивши інше ставлення до неї Івана, перейшла на чвал і, вирвавшись наперед, гукнула:

— Спробуй ще наздогнати найкращу наїзницю пана Лащинського!

Іван піддав попід боки Камертону, та все ж не виривався наперед, дивуючись вправності куховарки. Зробивши широке коло лугом, Зофія, стишуючи ходу Клясики, перейшла на легкий поступ і, коли Іван порівнявся з нею, зі сміхом мовила:

— А ти, Стасе, гадав, що, окрім прислуговувати панам, я ні на що не здатна?

Іван, засміявшись, відповів:

— Зофіє, я взагалі нічого про тебе не гадав. Мене життя зім’яло, ще коли пани Важинські пішли на дно озера і мене потягли за ними. Та Бог дав — живий нині!

Вона сумовито повернулася до нього і невесело мовила:

— А я була найкращою в мого пана Лащинського… Та не повернувся він з-під Збаража, навіть не привезли його поховати. Кинули напівживого, втікаючи від холопів.

Іван мовчав, а вона, зронивши сльозу, каже:

— Молода пані Стефанія посумувала, але не забула помститися за його прихильність до мене: віддала мене в дім ката.

Вони зупинились поміж величними березами, і Зофія додала:

— Моторошним стало життя моє, ледве не покінчила з ним. Та де об’явились твій пан Генрик, а з ним і ти…

Іван спантеличено поглянув на Зофію і, обвівши поглядом обрій, вимовив ні до кого:

— Вечоріє вже, час до маєтку, мене ще Багряний чекає, на волю проситься… Поганяй коней.

Зофія, кивнувши головою, знову помчала на своїй Клясиці вперед та, відпустивши повід, підняла вгору руки, і крик радощів вирвався у неї з грудей:

— Нієх зіє Зофія, воля моя!

Стишили коней біля хвіртки, та тепер уже Іван загорівся бажанням носитися на конях одне за одним:

— Зофіє, почекай тут, зараз Багряний буде виїзним… — і, засміявшись, докинув: — Побачимо ще, хто кого!