Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

— Ти не гадай про мене лихе, моє життя належить іншим людям… Я також немов стеблина під вітром…

Зофія щільніше пригорнулася до Івана і якось тихо, слово за словом, почала відкривати таємниці свого буття. Слухаючи Зофію, Іван все більше переймався повагою та співчуттям до цієї мужньої серцем жіночки. Майже не перепитуючи її ні про що, слухав і слухав, часом подумки порівнюючи її долю зі своєю. Коли вона скрикнула, показуючи рукою на яскраву падаючу зірку, Іван ніби інакшими очима поглянув на неї і, обійнявши по-справжньому, почав виціловувати її ще мокре від спогадів обличчя. Тепер душа Зофії відчула в ньому оборонця і співчувальну доброту його серця.

Їхні перемови і спогади Зофії розтопили якийсь холоду їхніх стосунках та зруйнували невидимі перепони в серці Івана. Він стримано, але гаряче почав пестити її тіло, а Зофія, душа якої весь час линула до нього і чекала цієї хвильки, забувши все у цьому світі, пила благодатні любощі коханого «свого» Стаса.

Невідомо, скільки минуло часу їхнього забуття про світ навколишній, але вони прийшли до тями від настійного дзенькання кінської упряжі та невдоволеного форкання коней. Іван роззирнувся навкруги, і йому здалося, що вони в якомусь срібному мареві. Місяць, давно вже висячи у них над головами, був всевидячим свідком земних утіх і тепер посріблив своїм сяйвом довкола все, ніби славлячи земне єднання. Зофія, також підвівшись, зачаровано дивилася на цю неймовірну красу і, пригорнувшись до Івана, разом з ним милувалася незвичайним дарунком небес.

Та коні не бажали чекати, їх турбували більше справи життєвого існування, і в цій благодаті небесного й земного пролунало іржання Камертона.

— Чую, чую… Так, Зофіє, людям — своє, а коні пити захотіли. Йдемо до потічка, — вирвалися слова в Івана, і він, підвівшись, простягнув руку панночці.

Зофійка жваво підвелася, міцно вхопивши руку Івана, і з якимсь смутком оглянулась на таке щасливе містечко, ніби жалкуючи полишити його. Повели коней до невеликого потічка, який зустрів їх тихим дзюрчанням та, продовжуючи казковість цієї ночі, весело гойдав на собі сріблястого місяця, свідка подій цієї ночі.

Коні одночасно вмочили свої морди у воду потічка, зігнавши відтіля лик місяця, і невідривно пили прохолодну воду. Через якийсь час вони один за одним відірвалися від води і, глянувши на своїх володарів, задоволено форкнули й знову почали цідити, втягуючи в себе життєдайну вологу.

— Годі вам, животи пообдуває. Ладні всю воду випити! — гримнув Іван і, сіпнувши за вузду Камертона, відвів назад.

Клясика не підкорялась гриманню Зофії і, тільки коли Іван рішуче потягнув вузду, відійшла вбік. Невдовзі коні вже були припнуті до своїх місць, а їхні верхівці знову вмостилися на теплому та пахучому сіні. Обоє мовчали, інколи поглядаючи в бік висвітленого небосхилу, де вже зароджувався новий день, який започаткує неймовірні зміни в їхньому житті.

Першим озвався Іван, звертаючись неначе до третьої розумної істоти побіля них:

— Настає день, а ми надолужуємо старе, боячись щось тут лишити важливе та необхідне, а доки він не настав, волів би тобі дещо розповісти.

Зофія, погоджуючись слухати Івана, закивала головою та примовляла:

— Слухаю, слухаю тебе, любий…

Іван почав оповідати, що він служить королю Речі Посполитої, в якого безліч явних і потайних ворогів, котрі не дозволяють йому виконувати королівську волю, а це і є воля Божа. Шляхта, сенат, просякнутий старими поглядами на переміни в їхньому житті, не дають покінчити з ворогами, холопськими повстаннями. Патріоти Речі Посполитої вимушені таємно служити королю, приховуючи свої діяння від навколишніх і навіть кревників. Спочатку Зофія слухала Івана з усмішкою на обличчі, а вже далі їй передалося хвилювання Івана і вона здивовано дивилася на нього, не розуміючи, куди заведе їх ця розмова. Він замовк і, чекаючи від Зофії бодай слова, мимоволі гладив її по шиї, милувався рисами гарненького обличчя. Навкруги почали озиватися птахи, чекаючи на скору появу небесного світила, і Зофія, ніби прокинувшись, тихо мовила:

— Шкода губити зібрані такими важкими потугами крихти любощів. Прийдешній день забирає чари ночі. — А потім, важко зітхнувши, додала: — Хто в цьому винен?

Тільки після цих слів Іван, неначе отямившись, зрозумів, що йому нікому доручити забирати послання та доправляти їх в умовлене місце. Він відтепер чимскоріше повинен після виїзду на війну дістатися своїх та сповістити про своє повернення. В перших променях вранішнього сонця вони добралися до задніх дверцят, які вже були відхилені навстіж, та спішились побіля самої стайні. Зі стайні на мить з’явилася скривлена пика Штефана та, зустрівши злісний погляд Івана, відразу сховалася. Зофія, залишивши Клясику на опіку Іванові, хутко задріботіла до кухні.

Упоравшись з верховими кіньми, Іван почав готувати свого воза до виїзду. У нього все було підготовлено до від’їзду, коли звідкілясь виринув Дарек і почав також завантажувати мішки зі збіжжям, і доки Іван чекав сніданку, також устиг приготуватися до від’їзду.

— А ти, Дареку, моторний хлопак! Дарма що ситий, добре буде нам на возах воювати, бачу, поб’ємо холопів! — весело озвався Іван, коли той присів поряд з ним на перепочинок.

— Нам, Стасе, гуртом триматися потрібно. Хлопів здолати і повернутися лицарями. То вже проти мене та Зофія не встоїть! — підтримав розмову Дарек і обійняв Івана за плечі.