Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

— Немає на доньці моїй гріха, благословила її ігуменя для мирського буття… Олекса не відмовить підсобити!

Андрій винувато поглянув на Ярему, але не помітив невдоволення побратима і вже весело підхопив розмову:

— Так ми до Олекси гайнемо на перемови. Чекайте сватів, тіточко, готуйте рушники, будемо свататись, доки сонце ще не зайшло!

Олекса сидів причепурений, неначе чекав на запрошення бути сватом і, угледівши хлопців, заметушився та швидко накинув на Андрія якийсь сіряк і дав у руки кілок заради поважності головного свата.

— Гарні ви хлопці, правильно чините, дівка прегарна, я за вас горою! Хай віддає Меланка, йдемо! — загомонів Олекса, і свати вирушили до Меланчиної хатини.

Свати загупотіли ногами перед дверима Меланки, а коли почули її голос, то Олекса «прогудів» у відповідь:

— Відчиняйте, відкривайте, красну куницю віддавайте. Ми по сліду йдемо, у вас її відберемо!

Та Меланку довго вмовляти не довелося, вона з радісною посмішкою відчинила двері й ще з порога підхопила традиційні перемови:

— Є куниця, а як втікала від мисливців — стала дівиця. А де ваш молодець, за спинами мисливців завзятець? Нехай іде до хати — дівицю умовляти!

З веселощами зайшли до хати, і Ярема позаду всіх усівся побіля дверей на ослоні. Коли сватам вдалося «виманити» дівицю у світлицю і вона дала згоду видіти жениха, Ярема сміливо підійшов до Ольги, і Меланка, осінивши їх обох іконою, з’єднала руки докупи.

Добре повечерявши, свати зрозуміли, що пора залишати молодих наодинці, й Олекса заспішив до свого двору, а Андрію та Яремі Меланка облаштувала постіль побіля стайні на сіннику. Андрій почав укладатися спати, задоволений тим, що поряд стояли і їхні коні, які давали про себе знати форканням і тупцюванням на місці.

Запах сіна та вечірнє різноголосся безлічі живих істот навертали його думки до домівки. Вслухаючись у ці голоси, розпізнавав, що за істоти заводять той чи інший наспів.

Зоряне небо мало вигляд такий самий, як і на рідній стороні. Андрій укотре вже уявляв, як Даринка з сином у цей час також вглядаються в ці самі зорі, думаючи про нього. Спати не хотілося, бентежили його серце й далекі співи дівчат. Час від часу чулися й голоси Яреми та Ольги, інколи переходячи не в зовсім теплі нотки. Під пісні дівчат та голоси закоханих Яреми та Ольги Андрій заснув.

Уранці, нашвидку зібравшись, хлопці помчали до свого табору. Сотня вже зібралася побіля куховарів, і, розсівшись гуртами, козаки снідали. Макар, побачивши друзів, приязно махнув рукою, аби вони йшли до свого гурту.

У таборі після сніданку всі почали займатися козацькими справами, і хлопці зрозуміли, що похід далі на Захід поки що відкладається. Хитрющі хлопці запропонували Макару взяти на сьогодні до вишколу декількох молодих парубків, аби підучити майстерності захоплення «язика» та зв’язування мотузками. Навчальники в особі Андрія та Яреми відійшли від сотні до зручної галявини і, поділивши вихованців навпіл, запропонували взяти живими один одного та зв’язати руки. Хлопці почали борюкатися трійка на трійку. Андрій на боці одних, а Ярема — за інший гурт носилися поміж ними, підбурюючи до борні. Молодь ніяк не могла подолати один одного, і навчальники злилися, ба вже почали й покрикувати один на одного.

Почувши метушню та вигуки тих, що вправлялись, до гурту почали підходити роззяви та підігрівати своїми окликами парубків. Андрій, побачивши, що вишкіл стає схожим на шарварок, намагався зупиняти розгарячілих парубків, і вони, виморені, посідали прямо на місці борні, відхекуючись. Зусібіч почулися розчаровані голоси роззяв, які неохоче розходилися у своїй справі.

— Ходімо зараз до Гусака, тут усе зрозуміло, молоді не подужають спритного ляха. Хай сотник надає вас до нашого вишколу, будемо вправлятись, — підбив риску Андрій, і, залишивши молодь, разом з Яремою подались до сотника.

Петро наразі сидів побіля свого намету з декількома старшими і, угледівши друзів, вигукнув:

— От добре! На ловця і звір біжить! Загляньте до нас, козаки!

Друзі підійшли, чемно привітались та чекали, чим тепер Петро їх потішить або засмутить. А той не поспішав розповідати, знову й знову уважно придивлявся до друзів, неначе не впізнавав.