Доїли свою їжу всі одночасно, і малі бісенята знову кудись забігли, ганяючись один за одним. Андрій з Яремою опісля ситного сніданку спроквола почали збиратися у дорогу. Розена, побачивши, що друзякам до неї вже нема ніякого діла, стала, руки в боки, і, хмикнувши, запитала:
— Так що, ви без нас збираєтесь їхати? А ми ж як?..
Друзі нерозуміюче перезирнулись, і Андрій на її дивні запитання відповів:
— Та ми з тобою, Розено, і не домовлялися їхати на повинність козацьку…
— Так ви ж до Чигирина… Туди зараз і старе й мале злазиться. На війну з ляхами йдуть… — незрозуміло куди гнула Розена.
Тут уже і Ярема не витримав, кинув у її бік різкі слова:
— А ти що, на війну зібралася з двома дітлахами?
Та промовчала, а тоді вже примирливо мовила:
— Та ми хотіли до Чигирина з вами… Все одно нашу хату в Городищі вишневці минулого року спалили. По людях перебиваємось, а чоловіка мого забили, бо нас боронив…
Друзі стояли мовчки, дивлячись то на Розену, то на хлопчаків, що носилися верхи на паличках один за одним.
— Без мужів зараз половина баб’ячого племені лишилася… Не притягнемо ж ми всіх за собою у Чигирин. А воювати хто буде? — закінчив розмову Ярема, і козаки взялися прив’язувати торби до кульбак.
Тут з боку Крюкова показалися два вози: один однокінка, а другий — великий, з високим шатром та під тягою двох коней-біндюгів. Побачивши ці вози, Андрій почав спішно готуватися до від’їзду і кинув Яремі:
— Скоріше рушаймо… Циганське плем’я показалося… Нам ще старих ворожок перед дорогою бракувало!
Розена також угледіла циган і якось судомно вп’ялась рукою у повід Орлика.
— Андрію, Яремо! Не лишайте мене зараз, змилуйтесь… Лячно мені. У мене діти!.. — почала вимовляти слова, перекручуючи їх на якийсь свій лад.
— Що за маячня? Ану відчепися! — сердито мовив Андрій і висмикнув повід із жіночої руки.
Хлопчаки, побачивши материн клопіт, вчепилися в її поділ і заверещали такими голосами, як і вночі, після пальби з пістоля. Андрій з Яремою стояли немов заворожені, а тим часом перший віз наблизився. З нього зіскочили два цигани і впевнено попрямували в їхній бік.
— Ані руш ближче! — рішуче вигукнув Віктор Ярема і потягнувся до пістоля.
Прибульці зупинилися. Один з чоловіків, показавши рукою на Розену, промовив:
— Смирніше будьте, козаки! Ми до своєї… Нашим жувінам[9] нема чого бути з козаками. Їдьте собі… Барон забере її до ромелів!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Вітри сподівань» автора Кільченський Володимир на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Володимир Кільченський Вітри сподівань“ на сторінці 34. Приємного читання.