Розділ «Частина друга: Від постаменту до ешафоту»

— Я не хочу займатися політикою!

Штейнер дивиться на мене з неприхованою огидою та ненавистю.

— Ви що, не зрозуміли, що це не питання щодо того, хочете ви чи ні, а наказ, обов’язковий до виконання!

— Накази діють у армії або військових підрозділах, а я — цивільна людина, землевласник. То для мене ваш наказ просто прохання, на яке я можу відповісти хоч так, хоч сяк. Я відповідаю «ні».

Штейнер зупиняється, ледь стримуючись від гніву.

— Слухай ти, мужик! Ти високо злетів, але не забувай, хто ти і що ти! — він верещить, і я радію. Бо верещать завжди від безсилля.

— Я про це ніколи не забуваю, тим більше, що мені частенько нагадують, — відповідаю спокійно.

— Ти думаєш, що ота твоя журнальна слава захистить тебе від охоронного відділення?

— Мені не треба захисту від рідної контори. Я чесний громадянин імперії. А слава, так, слава — річ непогана. Чомусь я впевнений, що просто схопити мене без будь-яких доказів значно важче, аніж якогось там мужика. Бо будуть запитання. У газет, у моїх читачів, клієнтів, яким я допоміг. Я високо злетів не тому, що просто спіймав вітер у крила, а тому, що багато працював. Ризикував і перемагав. І я заслужив право вирішувати, як мені жити.

— Ти розумієш, що своєю відмовою ти палиш усі мости? — питає генерал.

— Я розумію, що мости вже спалено і не мною.

— Ти ще пожалкуєш про це!

— Жалкують про те, на що можуть вплинути.

Він дивиться на мене, аж тремтить від люті.

— Я ж тебе зараз накажу арештувати!

— Спробуйте, — я спокійний, бо якби було на мене хоч щось, то вже б арештували.

— Я тебе на порохню зітру, мужик! — верещить Штейнер і кидається до мене з кулаком. Зупиняється, вирячує очі, бо бачить револьвер.

— Краще не треба, — тихенько кажу йому. Штейнер зупиняється, його лють змінилася жахом. Він задкує, а потім повертається і біжить від мене. Вже здаля кричить мені погрози. Скажена істота. Я пішки повертаюся на хутір. Настрій поганий, бо цей Штейнер — це не повітовий справник. Такого мені прибрати з посади не під силу. І він же ненавидить мене, буде шукати нагоди помститися. Розумію, що тихому моєму життю на хуторі прийшов край. Згадую про свої колишні мрії продати хутір, забрати Моніку з Улею і поїхати до Італії. Тільки ж не випустять. Схоплять дорогою і звинуватять.

Кривлюся, бо відчуваю, що нічого не можу вдіяти. Тобто не сумніваюся, що вчинив правильно, коли відмовився від пропозиції Штейнера. Бо він би не дав мені спокою. Намагався б якось підставити, зробити з мене бунтівника чи штовхнути під кулі бунтівників. Він усе одно копав би мені яму. То краще вже відсидітися вдома. Засісти на хуторі і спробувати не припуститися помилок. Як-не-як, а не остання я людина в імперії і не так уже просто мене з’їсти. Звісно, що зараз мої позицій ослаблені, бо Павло Іванович Харитоненко померли, але вже якось відіб’юся.

З тим і йшов до хутора, коли перестрів мене граф. Виповз із рушницею в руках із кукурудзи, кажу ж, серйозно готувався до війни, на якій хотів прославитися. Рушницю на мене наставив і кричить щось незнайомою мені мовою.