Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Не вірую, Мокію.

— Як так?

— А як можна вірити, коли я погром кишинівський бачив? Як безневинних людей убивали, жінок, дітей, старих. Якби був Бог, хіба б він таке дозволив? Але ж відбулося, то немає Бога, Мокію. Але я не наполягаю, хочеш — віруй. То не головне, головне, що збудуємо ми свою державу, таку, в якій господарями будемо, і щоб жоден цар нам не указ!

— А як без царя жити? — не розумію я. — Безлад буде без царя.

— Брехня. От предки твої ж жили колись без царя, і нічого. У Франції царя немає і в Америці теж. І що там, безлад стався? Ні! Ще краще без царя люди живуть, бо самі царі! То поїхали з нами! — агітує Абрам. Вміло агітує, такого тільки пусти до народу.

— Та мені й тут непогано. Ось назбираю грошей, землі куплю.

— І що далі?

— Працювати на землі буду. Моя вона і все з неї моє.

— Твоя? Але хто ти будеш? Схоче поміщик забрати в тебе землю — забере! Не вклонишся справнику повітовому — в холодну кине! Заборгуєш банкіру — в тюрму сядеш! Держава тобі казатиме «дай», а сама що тобі даватиме? Як був ти ніхто, так і залишишся! А чим ти гірший за якогось дворянчика чи офіцера? Чим? Ти і сильніший, і вправніший, і розумніший. Ну, освіти немає, але то таке, освіту здобути можна. Але ж Російська імперія не для тебе! Для інших вона, а ти тут був холопом і холопом залишишся, не випустять тебе з мужиків!

Схопив він чарку і випив. А я сиджу і замислився дуже. Бо ж правильно каже цей Абрам, хоча й жид, ворог люду православного. От я, скільки років в армії прослужив, захищав імперію, поранений був, у дванадцяти боях участь брав. Потім в охоронному відділенні не одну пару чобіт збив, життям ризикував, знов-таки кров проливав за безпеку державну. Не буду хвалитися, але так бувало, що якби не я, то бозна-що б воно і сталося. А що маю? Та нічого. Якби не складав копійка до копійки грошики, якби не мав сторонніх заробітків, то оце б вийшов у відставку голий та босий. Бо платня в мене жалюгідна, не те що в панів офіцерів, які в теплому сидять, коньяки дудлять, про дівок патякають і ордени отримують. Ті ордени, які я вибігав, своєю кров’ю та потом оросив, вони собі на мундири прикручують задарма! Хіба правильно це?

І я випив.

— Своя держава мусить бути. — це вже Леопольд каже. — Ось до нас прийшли бельгійці і зробили всіх рабами. Примусили працювати на каучукових плантаціях! Працювати задарма! А якщо не хочеш працювати, то твоїй жінці і дітям відрубають руки! Ось так! Моїй сестрі відрубали руки й поклали перед батьком, щоб наступного року він збирав більше каучуку! Тоді він просто продав мене в слуги білому мандрівнику, бо сказав, що краще бути слугою, аніж рабом! Ось так!

— І що ото люди терпіли таке?

— Терпіли, а всіх, хто не хотів терпіти, вбивали. Бо ж за білими була ціла армія войовничих племен. Кожен воїн отримував платню, якщо приносив відповідну кількість рук убитих. То воїни не жаліли нікого і вбивали за першої можливості! Вони були як ми, такі самі чорні, але білі дали їм рушниці та мачете і дозволили вбивати. І вони вбивали своїх братів!

— Жах який, — кажу я, а сам згадую розповіді старих людей, як за Катерини кріпачили людей. Що от було село собі, вільні люди, а потім раз — і стали кріпаки пана такого, майно, худоба, хоч завтра на ярмарок. От та ж Капітанівка, вона ж колись була Висока могила, бо там зійшлися козаки і татари, три дні билися, і загинуло людей так багато, що цілу гору тіл назбирали, коли ховали. Так ось Високу могилу Катерина подарувала капітану Шверіну, який прибув до села і тут же перейменував його, бо Висока могила видалася йому занадто сумною назвою. Шверін так усе поставив, що дер з усіх по сім шкур, аж люди тікали. Хто на Дон, хто до Бессарабії, абикуди, аби подалі. Рук тоді, звісно не рубали, але за будь-яку непокору щедро пригощали різками. І нічого, терпіли всі. Люди в нас телячі, все стерплять.

Ото сиділи і далі розмовляли, Леопольд казав, що хоче додому, Абрам, що до Святої землі, Ізабелла про Неаполь мріяла Ще б довго сиділи, коли прийшов Куровський і наказав розходитися, щоб відпочити перед завтрашньою роботою. Ізабелла повела мене до кімнати, де спати, я по-п’яному ловив її руки, але вона пручалася.

— Ні, завтра важкий день, і ти мусиш бути при силах.

— Та я буду!

— Спи! Он на столі вода, пий, щоб завтра не було похмілля! — вона вирвалася з моїх обіймів і пішла, зачинивши двері. Я води попив, бо голова аж гула, не стільки від вина, скільки від думок. Коли б хто сказав мені, що я, Іван Карпович Підіпригора, оце таке думати буду, так ніколи б не повірив! Але думав, як справжній бунтівник, і проти любого Отечества, і проти государя-імператора. Страшне прямо думав. А потім згадав про Ізабеллу, про тіло її гнучке і забави соромні, одразу мені спокійно зробилося, і заснув, наче малюк після маминої цицьки.

Вранці Ізабелла мене розбудила, наказала швидко вмитися і одягнутися, після чого повела сходами. Минули перший поверх і пішли до підвалу. Я згадав свої пригоди з людожерами і трохи напружився, але підвал був зовсім не схожий на людожерський. Жодних людей у білому одязі, ножів чи сокир, натомість якась техніка, схожа на фотоапарати, ліхтарі якісь, меблі.