Розділ «Місто коханців на Кара-Денізі Повість»

Коли на Чорному морі з'являвся плавучий козацький табір, який не боїться ні шторму, ні самого шайтана, ні гніву падишаха і який уміє штурмувати най-найукріпленіші міста анатолійського узбережжя, втрачав сон і сам падишах у своїй неприступній фортеці на березі Босфору. Яничари тоді оточували султанів палац чи не потрійним кільцем. А раптом «прокляті гяури» увірвуться в гавань – що постійно за їхніх набігів і траплялося, – і спробують штурмом узяти палац «султана двох морів і двох континентів»?..

…Грає, грає синє море. Тріпочуть вітрила, несучи чайку, скриплять кочети, не розгинаються козаки, налягаючи на весла.

Чорне море ніколи не знає спокою, чайки кидає на хвилях, що ті тріски – вгору-вниз, вгору-вниз – у ревучу безодняву. То злітають суденця високо – тоді козакам далеко видно, аж до обріїв, – то провалюються в прірву і світ білий зникає – ось-ось підуть на дно. До отого самого, як його… Посейдона, грецького бога морів, котрий має на дні моря свій палац, а розсердившись, зчиняє бурі… Хай сердиться Посейдон, козакам і його гнів – ні по чому. Та й бурі на морі боятися – краще вдома на твердій землі сидіти.

Але суденця щасливо виринають і далі на вітрилах та веслах линуть, як на крилах… Та і яке море злякає козаків! Міцніше тримають весла – уперед, уперед! Чи й не буря. Море на те й море, щоб бути вітристим. Просто грає синє море, бадьорить свіжим вітром-буревієм. Як зітхне, бувало, то ого куди чайку швиргоне!

Вітрища мовби ж до неба здіймають хвилю навіжену – до Бога тоді стає козакам ближче, до небесних його чертогів, – а чайки летять і летять усе вперед і вперед. Козаки лише посміхаються, мокрі од солоних хвиль: щось почало вітріти. Так собі вітронько дме, кажуть. Нічого, не вперше, нам не звикати. Хай турки дивуються: яким це, мовляв, вітром принесло в їхню османію запоріжців?!

…Грає, грає синє море. Тріпочуть вітрила, несучи чайку, скриплять кочети, не розгинаються козаки, налягаючи на весла.

На щоглі переднього човна похідного морського отамана майорить відзнака командуючого, що є для козаків-моряків і царем, і богом, і батьком рідним в одній особі. Слово його в морі – закон! Козаки «паче других народов хитры и остроумны в воинском искусстве», – зазначають очевидці. У таборі в них «дисципліна древніх римлян». Або «еще строже». Тому в поході козаки «оказывают невероятное послушание своему предводителю».

І цар, і бог, і вершитель доль

Грає синє море.

Грає серце козацькеє…

Веде морський отаман наказний полковник Петро Сагайдачний морем Чорним 40 чайок летючих з двома тисячами козаків на їхніх бортах, з чотирма полковниками та осавулами.

Не близький світ від гирла Дніпра до Босфору, де живуть людолови. Наловлять людей в Україні, запроторять їх у рабство і розкошують на своїх берегах, в апельсинових та інших садах, певні, що ніхто їх за це не покарає, бо вони у світі найсильніші. Але… Давно відомо: бере вовк, але й вовка візьмуть…

І ось летять морем чайки, вовка брати. У його ж лігві. Попереду чайка отамана – двадцять веслярів і стільки ж козаків з особистої охорони готові кинутися виконувати його повеління.

На морі отаман для козаків і цар, і Бог, і головний вершитель доль. Слово його – нерушний закон. Скаже – умри, а виконай, умре козак, але виконає. Інакше яке ж це військо, якщо не буде слухати свого керманича. Не бачити такому війську успіху, удача від нього відвернеться, з вітром на морі розвіється.

Суворий отаман Сагайдачний, що його козаки шанобливо звуть Сагайдаком. Суворий, але справедливий.

Хоч і буває безжалісним.

Скаже – як відріже.

І не буде рятунку тому, хто порушить закони походу!

Другодні, як флотилія козацька додала простори Кара-Деніза, прямуючи до Сінопа, Сагайдачному доповіли: на десятій чайці двоє козаків вживали оковиту, порушивши таким чином головний закон походу: в морі – ані краплини бісового зілля! Хто хоч ковток у поході зробить, пощади такому не буде!

Спохмурнів Сагайдачний, на кістляве продовгувате його лице лягла чорна тінь. Такого в його поході ще не траплялося.