Розділ «Ордер на любов Роман»

Того року вона мала десь із півсотні дворів, не рахуючи зимівників, пасік та рибних промислів, де теж селилися люди. Козаки-зимівчани час од часу відбували військові повинності, несли службу в залогах, а посполиті платили до військової скарбниці невеликий податок. Та ще в косовицю допомагали Кошу на військових луках косити сіно для січової кінноти, часом лагодили дороги й містки – та й потому. Як козаки, так і посполиті випасали худобу, сіяли хліб, займалися бджолярством, рибною ловлею та ще торгівлею з усіма Українами – Правобережною, Лівобережною, Слобідською та Гетьманщиною – возили туди валки з хлібом і рибою, ганяли гурти овець на продаж, табуни запорозьких коней і постійно воювали з кримськими татарами та ногайськими, які раз по раз нападали на Україну.

У фортеці несла службу військова паланкова старшина, що після січової була на другому місці по значимості: паланковий полковник (його ще називали сердюком), осавул, писар, підосавул та хорунжий. Вони обиралися щорічно на Раді. Вона ж вирішувала найважливіші питання внутрішніх справ паланки, але підписи на документах ставила тільки паланкова старшина: полковник такий-то із старшиною.

До військових службовців паланки також належали: громадський отаман, який стояв на чолі слободи, та промислів, стежив за ладом і взагалі за життям мешканців, військовий табунник, військовий скотар та військовий чабан відали громадськими табунами коней, чередами худоби та отарами овець.

Паланковим осавулом (а це – права рука полковника) на той час сидів на Кальміусі якийсь Савка на прізвисько Пишногубий – він і стане одним з героїв нашої повісті.

Осавул нівроку зростом удався, високий, статуристий, трохи худуватий, але міцний та жилавий (кому руку потисне, той довго руку розминатиме) і кметою його Бог не обідив, і лою йому щедро в голову налив, хоч Савку іноді й заносило і він частенько потрапляв у різні непереливки. І з лиця Савка – хоч воду пий: голова гладко поголена, довгий оселедець закручений за вухом, кінчик звисає біля щоки, смаглявий, чорноокий, із злегка видовженим лицем, чорні вуса ледь посріблені сивиною, як у бобра хутро. Шапка хвацько набакир (о, козак відчував себе справжні козаком тільки тоді, коли надягав шапку), чиста сорочка, черкеска, широкий черес із вірною подругою шаблюкою, порохівниця на нім, кисет з люлькою. Хоч Савка й розміняв уже п'ятий десяток, але тримався по-молодечому, якщо не по-парубочому, хоч уже з десяток літ як був удівцем. Правда, й маловіром був і дещо забобонним, але не за це його любили в слободі. Козарлюга він хоч куди, ось тільки гордий та хизуватий! Так спідню губу й копиле, й копиле! Губань одне слово. Тож коли про нього в розмові зайде згадка, то балакун якийсь неодмінно вверне:

– У Савки спідня губа пишна, копилиться, мов цабе превелике. Ніби він отаман всього Війська Запорозького, а не паланковий осавул.

Жаль, що надто пишногубий, а то був би справжнім чоловіком.

Так до Савки й прилипло: Губань. Або ще – Пишногубий. Так його і в реєстр Війська Запорозького записано:

Савка Пишногубий, кальміуський осавул, і сидів він біля Кальміусу, як муха на гуглі…

Французький інженер Гійом Левассер де Боплан, котрий жив в Україні і на початку 30-х років XVII ст. будував фортецю Кодак на правому березі Дніпра біля першого (Кодацького) порогу, писав про жахливе безправ'я та бідність українських селян під гнітом Речі Посполитої[1], про те, що саме рабство було «причиною того, що багато селян тікає (а ще ж нависала турецько-татарська смертельна небезпека, що загрожувала самому існуванню українського народу) в найвіддаленіші краї, а найвідважніші з них подаються на Запоріжжя». Де на волі вони ставали вольними, себто козаками. Цим тюркським словом, що побутувало в половецькій, татарській та турецькій мовах називали відважну, незалежну, вільну від кріпацтва озброєну людину, яка поруч із господарськими заняттями, була готова обороняти рідну землю (недарма ж половці ще називали козаками тих, хто ніс сторожову службу, оберігав кордони племені від ворогів). А «запорозькими», або «низовими» козаків називали тому, що головні їхні центри знаходилися нижче Дніпровських порогів, себто за порогами, на Низу. Там і була їхня столиця Запорозька Січ (від слова «сікти» або ще «рубати», що означало первісне укріплення з дерева та хмизу). Свою столицю козаки ще називали Кошем (слово тюркського походження й означало у татар військову ставку, місцезнаходження вождя). На Січі, у добре укріпленій фортеці стояли гарнізоном-залогою козаки-січовики, які не мали свого господарства (хіба колективне, рибна ловля тощо) й свого окремого житла, а мешкали у спільних хатах-казармах, званих куренями і нічого свого не мали, крім одягу та зброї, живучи комуною, гуртом-артіллю.

Численність козаків на Січі коливалася в залежності від пори року, ходу воєнних дій тощо, і не перевищувала 15—20 тисяч чоловік. Основна ж маса проживала за межами Січі, в паланках, на зимівниках, і з'являлася в козацькій столиці лише для виконання тих чи тих повинностей, під час обрання старшин та підготовки до військового походу – тоді Січ аж клекотіла від багатотисячного зібрання!

Крім усього, січовики ще й почергово несли прикордонну службу запорозьких земель, збиралися командами чи партіями на чолі з наказними полковниками для виконання якихось особливих завдань поза Січчю. Тих же козаків, які проживали в зимівниках, у селах чи хуторах січовики іронічно називали сиднями, гніздюками та баболюбами, адже вони мали право – на відміну від січовиків – обзаводитись сім'ями, мали землі – часом і значні, – були добрими хліборобами, розводили худобу, коней, займалися полюванням, рибальством, піднімали цілину, прокладали шляхи-дороги, будували мости, укріплення (засіки), засновували поселення (біля їхніх зимівників часто виникали хутори й села, що прибирали собі ім'я першого осадника). І все це робили, не випускаючи зброї з рук (або: в руках – чепіги плуга, за плечима – рушниця, на поясі – шабля), готові в будь-яку годину дня і ночі стати на герць із ворогом аби захистити себе і вольності свої, край їм любий і дорогий.

Траплялися серед них і такі, котрі майже нічого не мали і тулилися в бордюгах, виритих землянках чи й наймалися до заможніших у робітники, але більшість була кукібливою, дбайливою і бережливою, вона вміла й любила трудитися, а тому була заможною і мала свої хутори, на яких разом з ними трудилися й посполиті, наймані робітники-«молодики», для яких робота завжди знаходилася, що й давала їм добрі засоби для прожиття – вільного і не бідного, і кожен з них сам собі був паном і це про них казали: де байрак, там і козак… І не тільки серед старшин, а й серед зимівчан, сиднів та гніздюків траплялися й багаті, ті, кого й нині називають заповзятливими та енергійними, які дишло вткнуть у землю, а з нього неодмінно виросте віз.

Хутір-зимівник осавула Савки Пишногубого знаходився неподалік липової пущі – від паланкової слободи за півверсти вниз по Кальміусу і був обгороджений міцним частоколом, званий на січовий манір палісадом, походячи зовні на маленьку фортецю-засіку. Кальміуська паланка, як уже мовилося, межувала з кочовищем ногайських татар, і дубовий частокіл з товстих колод був не зайвим.

За частоколом – просторий, зарослий споришем двір із старою шовковицею посередині та колодязем під її шатами, у дворі стояли три хати: великий панський дім з ґанком, критий ґонтом і дві менші оселі, криті очеретом – для робітників. Ще далі куховарня, дві комори й хлів для худоби, стайня для коней, сінник, солодовня, за нею – броварня, льодовня, возовня і різні там великі й малі споруди. І все це ховалося під надійний захисток преміцного дубового частоколу, на якому й сам чорт зуби зламає, не те, що ногаєць.

Сидів Савка на кальміуських ґрунтах міцно, всього маючи доволі: і скотини, і бджіл, і птиці, і різного збіжжя. Сіяв жито, пшеницю і, як співають на Різдво посипальники: усяку пашницю – овес, ячмінь, гречку, просо, льон та коноплю. А які кавуни в нього родили – великі (двох у руках і не понесеш) та солодкі, а які дині вигрівали боки – мед! А далі огірки, картопля, звана земляними яблуками, грядки часнику, цибулі, буряків, петрушки. Городом своїм (як і полем) Савка нарадуватися не міг. Того літа щедро гриміли грози, небеса не скупилися на дощі – зело, як з води лізло!

Усюди завзято гуділи дикі бджоли – у прибережних очеретах, на вербах, у заростях буркуну, у травах, у липовій пущі, тож липові бодні в Савки стояли повні янтарного духмяного меду, що його Савка не знав де дівати і постійно скаржився на «солодке життя», від якого йому часом бувало аж гірко. Багато чого з тих урожаїв люди Савки возили в Гетьманську Україну на продаж і в пана осавула завжди водилася свіжа копійка.

А навколо зимівника у степу та балках аж кишіло дичини: олені, сайги, дикі коні тарпани, біля річки – видра, куріпки, тетеруки, перепілки, дрофи у степах (дроф було стільки, що їх іноді волоками тягали, як рибу), стрепети тощо. Повертаючись зі степу, козаки те пернате добро ловили ледь чи не голими руками. А які водилися дикі свині! Шість дужих чоловіків ледь, бувало, піднімуть впольованого кабана!

У самому Кальміусі стільки коропів та осетрів (іншу рибу й до уваги не брали), що уловом однієї тоні можна було всю слободу нагодувати! А раків скільки, що аби довго не мудрувати, їх часом штаньми ловили!

Ні, добре сидів осавул Савка Пишногубий на Кальміусі, річці для нього й справді золотій, бо на її багатствах він таки, казали, капшуки хіба ж такі набивав!