Розділ «Життя, якого не було»

Альбер примружився.

«Дорогому метру від вдячних учнів».

«Знай наших...» — переможно посміхнувся старий в дзеркалі. Не відповівши, Альбер поставив свічник на місце й підійшов до вікна. Там, по той бік скла, виднілося море: синя гладінь і біла яхта біля притики. Все як і належить уві сні. Навіть назва яхти: «Женев’єва». Все як належить. Якийсь час він дивився, як над щоглами кружляють незмінні чайки, та потім йому це набридло.

Він сів на диван — шкіряний, з великими подушками замість билець — і замислився ні про що.

Навпроти майже всю стіну займали книжкові полиці. Увагу Альбера привернула третя зверху; власне, уваги варта була не сама полиця, а одноманітні жовто-коричневі обкладинки від краю до краю. Збірка творів, і на кожному золотої в’яззю: «А. Гранвіль». Напис йому сподобався. Він був стильним; він надавав упевненості.

Про такі написи варто мріяти.

Піднявши очі й трохи повернувши голову, він побачив над диваном килим, а на килимі — меч. Полірованої сталі, без піхов. На мечах Альбер не знався, проте це не мало жодного значення, бо вздовж клинка тяглося гравіювання:

«Серу Альберу, лауреату всесвітньої премії Хост-Пельтца».

Гравіювання облагороджувало клинок, хай він навіть був дешевеньким виробом, яких багато у крамницях середньої руки.

Альбер встав, знову підійшов до вікна і побачив, що на яхті підняли вітрила.

— Значить, так? — запитав він у моря, яхти, книг на полиці й меча на стіні.

— Значить, так, — відповіли меч на стіні, книги на полиці, море та яхта, і ще гожий старий у дзеркалі, який миттю раніше відійшов до вікна і втупився у простір.

«Значить, так...» — відповів хтось із неймовірно зеленими очима.

Ув останньому Альбер був упевнений.

Розуміння було крижаним і гострим, ніби ніж під лопаткою; і відчужено-ласкавим, як зелений погляд, і ще безнадійним, немов бажання прокинутися.

— І що тепер? — запитав він, цього разу сам у себе.

Після чого, не дочекавшись відповіді, повернувся до дзеркала і довго спостерігав, як старий біля вікна шарпає бант в горошок, намагаючись зірвати прикрасу, що стала зашморгом, як наливається морською синню обличчя, обрамлене акуратно розчесаною бородою, і як огрядне тіло сповзає на паркет.

Коли старий помер, Альбер ще дивився в дзеркало.

Зовсім недовго.

«Ти будеш сварливим життям? ласкавим? байдужим? ти зовсім не будеш життям? ти вже було?!» — але в дзеркалі уже не відображалося нічого, крім примари білих губ, і примари невимовлених слів.