Розділ «Життя, якого не було»

Якби він напевно знав, що повернеться, йому було б набагато легше.

Як вам і мені.

Зараз йому принесуть абсолютно непотрібну пляшку, він відкоркує її без пострілу (навряд чи цей високий хлопець із родимкою і протезами замість рук здогадається відкоркувати сам!), наповнить келих і, зробивши перший ковток, почне перекочувати в жмені спогад, як скнара-міняйло перекочує перший уранішній заробіток. Це все вже трапилося: каліка-продавщиця, прогулянка набережною, погляди старих і безглузде замовлення в барі — це все трапилося, і тепер про це можна згадувати неквапливо, докладно, насолоджуючись незмінністю замість невизначеності.

Це тішило його як тішить вас, тільки більше; а я тут взагалі ні до чого.

Так воно й сталося, а шампанське виявилося цілком пристойним. Хоча він не любив шампанського і абсолютно на ньому не тямився, надаючи перевагу коньяку, на якому також не тямився. Просто пив, часто забуваючи зігріти чарку в долоні, як завжди рекомендував батько. О, батько, мабуть, одержить телеграму до вечора, поплямкає сухими старечими губами і засяде в крісло аж до півночі: гріти ноги під пледом і думати про сина. Грошей він, звичайно, дасть. Ні, не так: грошей він, напевно, дасть. Річ, загалом, не в грошах, а, знову ж таки, у невизначеності майбутнього: дасть-не дасть, вишле відразу або помучить очікуванням, уріже звичну суму або, навпаки, розщедриться... Набагато краще було б сидіти у відкритому барі вже одержавши батьківські гроші й знаючи наперед, наперед і напевно: ось вони, гроші, а ось і лист від батька, лист або телеграма, це є, це надбання минулого і тепер нікуди не подінеться від погляду й замилування!..

Зуби знову защеміли від холоду, коли він зробив другий ковток.

Він поморщився; і побачив її.

Як не дивно, він пропустив момент, коли в барі з’явилася нова відвідувачка. Худенька дівчина в пальті з норковим коміром і старомодному капелюшку сиділа зараз біля самих поручнів, і перед нею стояло блюдечко із нарізаним грейпфрутом.

Коли гарсон-офіціант-бармен прийняв замовлення й подав їй грейпфрут — він теж пропустив.

Вона підняла голову, поглянувши на нього із сміливою свободою, і ще з якимсь темним, прихованим острахом. Вона не відводила погляду, і він здивувався неймовірній зелені її очей.

— У вас є шампанське, — тоном вільнонайманого викривача сказала вона.

Не запитала, не натякнула; просто сказала, так само просто, як чайки билися внизу, на мокрій гальці, за шматок хліба й сріблястих рибок.

Він кивнув.

— А у вас є грейпфрут, — сказав він.

Тепер кивнула вона. Потім, зачекавши, встала і пересіла за його столик, не забувши прихопити блюдечко.

— Мені здається, так буде правильніше, — сказала вона без посмішки.

— Я не люблю шампанське, — він дивився в зелені очі й відчував такий спокій, немов день уже закінчився, і можна починати із задоволенням згадувати цей прекрасний день.

— А я не люблю грейпфрути. Вони гіркі. Але чомусь замовила саме його.

Він ще раз кивнув.

Він розумів її, наче ви були на його місці; а я не був на його місці, і бути не міг, навіть якби забажав.