Розділ «Острів перевертнів»

За джипами, не наближаючись, але й не відстаючи, їхали два ошатні мікроавтобуси. На білосніжних капотах красувалися яскраві зображення соколів із розпростертими крилами. Здавалося, круглі очища намальованих птахів дивилися вслід вовкулакам із такою несамовитою люттю, що навіть дивно було б, як у джипів ще не задимілись багажники.

— Соколи? За вовкулаками женуться?

— Не схоже, — пробелькотів Богдан, сповзаючи ще нижче на сидіння. — Здається, вони всі разом кудись намилились. От тобі й вороги!

Джипи й мікроавтобуси просвистіли мимо.

Друзі перезирнулись.

— Щось мені це все не подобається. Зовсім не подобається, — сказала Ірка. — Але ж майор, коли з тим полоненим соколом лаявся, говорив щось… Про якусь угоду, про певний день…

— Думаєш, вони теж на Хортицю їдуть? — швидше ствердно, ніж запитально сказала Тетянка.

— Та вже ж не на автозавод «Запорожець» вибирати, — пирхнув Богдан. — Соколам він, може, й підійде, вони хлопці дрібні, а наші вовкулаки плечима застрягнуть.

— Хортиця — острів великий, — замислено сказала Тетянка. — Але всім разом там місця буде замало.

Автобус в’їхав у межі міста й повернув до автовокзалу. Далеко попереду промайнула маскувальна зелень армійських джипів і розмальовані боки мікроавтобусів. Машини прямували до центру.

— Нам теж спершу до центру треба, — сказала Тетянка, коли вони вийшли з автобуса. — Там на острові щось на зразок готелю або бази відпочинку є. Усе дерев’яне, у національному стилі, під Запорізьку Січ. У вихідні там весілля та ювілеї святкують. А зараз має бути порожньо, можемо заночувати, але от попоїсти в них навряд чи знайдеться. Треба до супермаркету заїхати, харчів якихось купити.

Вони вийшли з міської маршрутки біля продуктового супермаркету й пірнули досередини, у прохолоду завалених товарами полиць і холодильних прилавків.

Тетянка почала наповнювати плетений кошик, аж раптом Ірка потягла її до себе, примушуючи сховатись за горою консервних бляшанок.

До супермаркету заходили відразу обидві компанії.

Покупці озиралися, а продавщиці визирали з-за кас. Не звернути уваги на ці дивні групи було просто не можливо. Здоровенні, широкоплечі, мускулясті, незворушні вовкулаки на голову здіймалися над рештою відвідувачів і рухались рішуче, мимоволі змушуючи звільняти їм дорогу. Стрункі, невисокі, з розкуйовдженим, наче пір’я, волоссям, порівняно з вовкулаками, соколи здавалися тендітними, але їх було більше, значно більше. Ірка навіть не відразу збагнула, скільки: шістнадцять? двадцять? Їм теж поступалися дорогою, і не лише тому, що соколи крокували великою, щільною групою. Просто від їхніх стрімких рухів, від колючих злих очей відгонило небезпекою, готовністю дати миттєву й жорстоку відсіч.

Біля вхідного турнікета вовки й соколи розійшлися, наповняючи візки покупками й демонстративно не звертаючи одне на одного уваги.

— Кому б із них ми не попались, нічого гарного з цього не вийде! — тихо сказала Ірка, спостерігаючи в щілинку між виставленими товарами за перевертнями, які затарювалися провізією. — Змотуємося звідси!

— Біля каси помітять, там черга, — жалібно прошепотіла Тетянка, киваючи на кошик із продуктами.

— Яка каса, ти що, зовсім здуріла? Потім усе купимо! Усе одно на базар за мітлами треба пертися, бо тут лише самі пластикові! — прошипіла на подругу Ірка. Вона засунула напханий кошик під прилавок.

Пригинаючись, друзі кинулися до виходу між стійками з пивом… Там вони спинилися, притискаючись спина до спини. З обох боків почулися численні кроки.