Розділ «Острів перевертнів»

Богдан почав нервово крутити головою на всі боки:

— Ідіоти, додумались, де тікати: повз прилавки з пивом! Так, я пропоную здатися вовкам, вони нас тільки додому відправлять, а соколи — ті взагалі порвуть.

— Стули пельку! — шикнула на хлопчака Ірка. — Я їм очі відведу!

Вона тихо щось забубоніла. У різних кінцях довгих, пивних рядів з’явилися дві групи. На долю секунди вони спинилися, помітивши одна одну.

«Не дивіться, тільки не дивіться!» — шепотіла Ірка. Її очі м’яко засвітились смарагдовою зеленню. А перевертні й не дивилися, до того ж їхні погляди ковзали, оминаючи не тільки дітлахів, але й супротивників. Неначе очі їм відвели взагалі від усього, залишивши в полі зору тільки пиво. Мовчки, зосереджено й навіть суворо, немов виконуючи важливу роботу, вовки й соколи клали у свої візки пластикові баклажки, що важко булькали.

Один сокіл-перевертень простягнув руку прямо до Ірчиного обличчя. Дівча нечутно присіло. Сокіл узяв пляшку в неї над головою й озирнувся до товариша, котрий байдуже стояв біля візка з продуктами.

— А ти як, Кречете? — співчутливо спитав він. — Будеш?

— Ні! — аж здригнувшись, заклекотів Кречет і глянув на пивні пляшки, не приховуючи огиди.

У напруженій тиші їхній діалог лунав дуже голосно.

Вовкулаки мимохіть попідводили голови, придивляючись до соколів. Дітлахи теж уважніше придивились до хлопця біля візка. Тетянка затисла рота долонею, аби не розреготатися.

На фізіономії Кречета розпливчастими сіруватими тінями красувались так і не змиті до кінця плями мазуту. Та й зачіска була дивна, якимись пасмами. Неначе, втративши надію відмити волосся, перевертень просто почикав ножицями свою шевелюру.

У компанії вовкулак хтось знущально гмукнув.

Соколи круто розвернулися назустріч вовкам, вороже, наче крила, настовбурчивши лікті й скрючивши пальці. Вовкулаки відповіли грізним гарчанням і подалися вперед, вишкіривши ікла. Ірка побачила, як волосся на їхніх потилицях стає дибки.

Трійко друзів застигли, затиснуті у вузькому проході між перевертнями, котрі ось-ось могли накинутись одне на одного. У ніс ударив гострий запах тваринної люті й… страху. Вони ненавиділи одне одного, вільні соколи й сірі вовки. Але й боялися теж.

Першим отямився майор. Він застережливо підняв долоню й роззирнувся навсібіч.

— Ну я ж просив не роззявляти пащеки, Рудий, — процідив він рудуватому й, розвернувшись до соколів, мовив: — Час розсудить. Місце покаже.

Старший із соколів нахилив голову:

— Місце при справі. Час не чекає,— неначе за якимось ритуалом, відповів він.

Майор і старший сокіл різко вклонилися: так вклоняються дуелянти, перш ніж підійти до бар’єра. Перевертні розвернулися спинами, ледь не зачепивши дітлахів, котрі притислись одне до одного, і розійшлися. І лише легке порипування візків псувало врочистість їхнього відходу.

Богдан голосно відсапався: