Розділ «Чаклунство за наймом»

Карти понеслися вздовж коридору й по одній шмигнули під двері відділків. І за дверима миттю зчинилося справжнє пекло:

— Я не губила ніяких накладних, не губила, не губила! — кричав верескливий жіночий голос. — Гляньте, ну гляньте ж, у мене все записано!

— Не те! — сказала Ірка й кинулася до наступних дверей. Ті миттю прочинилися, гепнувши Ірку по лобові.

Високий чоловік у дуже дорогому костюмі вибіг зі свого кабінету й підскочив до майора, розмахуючи розірваним конвертом. У такт цьому розмахуванню великий рубін на його обручці розкидав довкола себе темно-криваві іскри.

— Я бідна людина, пане майоре! Я справді не можу утримувати дітей! Ну то й що, що вони мої,— у мене немає на них грошей! Зрештою, вони вже зовсім дорослі: одному дев’ять, другому взагалі тринадцять. І мають самі заробляти, а не сидіти на шиї в нещасного, майже жебрака батька! І я не розумію, чому міліція підтримує їхнє здирство! Так, я не з’явився на судове засідання, ну то й що? Я дуже зайнятий, заробляю гроші тяжкою працею! І жодним дітям віддавати їх не збираюся! То чому мене шукають, чому переслідують?

Тетянка з огидою скривилася. А вона ще думала, що тільки Ірці так не пощастило з батьками: позбулися дитини, як непотрібного тягаря, та й по всьому! І ось вам, будь ласка, такий самий екземпляр! На мить їй навіть стало зле: вона уявила, як її власний, рідний і коханий татко готовий так само улесливо скімлити лише задля того, аби заощадити гроші на своїй дочці! І раптом піймала на собі погляд нещасного прохача.

Учепившися в комір майорового мундира, чоловік продовжував скімлити про відсутність грошей і підлих дітей, які прагнуть його обібрати. Його обличчя жалюгідно зморщилося… і лише очі жили своїм, зовсім окремим життям. Через майорове плече вони уважно слідкували за трійцею дітлахів. Погляд, немов лезо бритви, ковзнув по обличчю Тетянки, перестрибнув на Ірку й нарешті спинився на Богданові. Хлопчак мимохіть відсахнувся.

Чоловік швидко відвів очі. Благально глянув на майора й забелькотів:

— Пане майоре, а може, двоє бідних чоловіків якось зможуть порозумітися? — у його голосі з’явилася особлива довірчість. — У мене ось тут годинник, справжній «Ролекс», механічний, ручна зборка, золотий корпус — і ви мене не бачили! — він швидко сунув годинник у майорову долоню.

— Ви що? А його дітям як, пропадати? — поглядаючи на чоловіка очима, що звузилися від ненависті, процідила Ірка. — Знаю я таких батьків! Тільки про себе думають, а дитина — жива, мертва — байдуже! — У голосі Ірки з’явилася давня, звична гіркота.

— Дуже ти правильна! — пробелькотів майор, із жалем поглядаючи на розкішний «Ролекс».

Він зиркнув на Тетянку, немов розраховував знайти в неї підтримку, але дівча тільки гнівно пирхнуло. І майор раптом розлютився:

— Нашу міліцію годинниками не купити! — він помахав «Ролексом» перед носом у чоловіка. — Ану швидко сюди руку!

Чоловік простягнув руку, але замість золотого браслета годинника на його зап’ястку клацнув сталевий браслет наручників. Другий браслет майор причепив до труби коридорної батареї.

— Ти, чоловіче, поки що тут посидь і нікуди не ходи. Повістку до суду ось-ось піднесуть. А то тебе там, мабуть, уже всі зачекалися: і дружина, і дітлахи, і суддя, — сказав майор і, немовби через недбалість, упустив «Ролекс» до власної кишені, а потім кинувся наздоганяти дітей.

— Дивний якийсь чолов’яга, — пробелькотіла Тетянка. — Дивився на нас, начебто це ми його діти, ми в нього його рідні й кохані грошики видурюємо.

Дівчатка перебігали від одних коридорних дверей до інших, дослухаючись до лементу, що з-за них долинав — «Праску вимкнути забула!», «Комуністи прийшли до влади!», «Теща завтра приїжджає!» і навіть «Не хочу бути тумбочкою, не хочу, не хочу!».

— Якими… екзотичні бувають у людей жахіття! — прокоментувала Ірка й знехотя додала: — І зовсім той чолов’яга не дивний. Звичайний. Ненавиджу таких!

— Кого, того дядька? — Тетянка кивнула через плече туди, де, сумно прихилившись до батареї, сидів на підлозі жадібний татко, котрий попався майорові.

— Таких, як він! — майже крикнула Ірка. — Як мій батько! Однакова сволота, що той, що цей! — вона теж кивнула на «в’язня батареї». — Якби мій татко хоч трішечки, хоч краплиночку нами цікавився, то, може… може б, і мама не вважала, що їй зі мною важко, що я їй заважаю! І не поїхала б у свою Німеччину! Як же я його ненавиджу! От кого б я із задоволенням прибила!