Розділ «Чаклунство за наймом»

— Іміджем зазвичай займається мій відділок. Ми розчарували вас, Володимире Георгійовичу? — майже зі сльозами в голосі прошепотіла вона, а решта службовців на всяк випадок зробили ще невеличкий крок убік, аби відійти на безпечну відстань від тієї, хто насмілився розчарувати генерального.

— Ви мене просто зачарували, Агато Станіславівно! Тобто я всім задоволений! Дайте ж нам пройти! Я буду в себе в кабінеті! Нікого до мене не пускати!

Розштовхуючи всіх плечем, Іващенко провів друзів крізь юрбу й погнав їх уздовж коридору до солідних дверей із табличкою «Генеральний директор». При цьому він увесь час зацьковано озирався, немовби боявся, що ще якийсь голова відділку кинеться за ними слідом і спробує відібрати в нього Ірку. З острахом зиркнувши на власну секретарку, він пропустив дітей до кабінету, на всяк випадок іще раз із підозрою оглянув приймальню й зачинив за собою двері — наче люк підводного човна задраїв.

— Ну все, — полегшено зітхнув Іващенко, — давайте!

— Що давати? — перепитала Ірка.

— Ну, як що! Це… — і він почав жестикулювати руками, ніби зображуючи рухи чаклуна.

Ірка важко зітхнула й із докором зиркнула на Тетянку.

— А чого ти на мене дивишся? Я йому нічого такого не обіцяла, — миттю огризнулася Тетянка й обернулася до Іващенка. — Ви що, гадаєте, як прийшли відьми, — то ваш зниклий компаньйон тут-таки з-під землі й вискочить? Ще й із валізою баксів у руках. Вам тут що, рок-концерт?

Іващенко з розпачем глянув на Тетянку. Здається, він і справді розраховував, що негідник-компаньйон ось-ось постане перед ним.

— Як ти розмовляєш із дорослою людиною? — буркнув він. — І взагалі, ми бізнесмени, а не гангстери з кіно! Бакси у валізах не тримаємо. Тим більше, таку суму.

— А де ж ви їх тримаєте? — швидко спитала Ірка. — Звідки ваш компаньйон їх викрав? Як? Коли? І що пощастило знайти тому міліцейському майорові, що на вас працював?

— Давайте, давайте, розказуйте, — підбадьорила Іващенка Тетянка й плюхнулась у крісло біля столу.

— Та мені вже набридло розповідати! Службі безпеки розповідав, ментам розповідав, комп’ютерникам теж! А толку жодного! — роздратовано кинув Іващенко. — Звідси він їх викрав! — І він тицьнув на комп’ютер.

Тетянка й Богдан запитально глянули на бізнесмена, а Ірка раптом засунула руку до кишені джинсів і витягла… дуже стару, замащену колоду карт. Не надто вмілими рухами почала їх тасувати. Тетянці, що пильно придивлялася до прямокутників карт, здалося, що звідкись здалеку долинув запах багаття, тихе кінське іржання, гомін безлічі голосів й бренькнула гітарна струна… І все стихло. Тільки туди-сюди ходили карти в Ірчиних руках.

Схоже, це подіяло на Іващенка заспокійливо. Голосно зітхнувши, він примостився за столом.

— Гроші, звісно ж, у нас були в банку, а ні в якій не валізі,— почав бізнесмен.

На мить йому здалося, що в руках у чорноволосого дівчиська зовсім не колода, а туга пачка доларів. Одним рухом юна відьма подала йому колоду, пропонуючи зсунути горішню карту. Іващенко із острахом простягнув палець, і видиво зникло. Лишилися звичайні карти, хоча й дуже старі, майже антикварні, зі складним, химерним малюнком.

— Я теж люблю старовинні речі. Збираю, — пожвавішавши, почав вихвалятися Іващенко. — Зброю в холі бачили? Усе справжнє! Між іншим, найбільша колекція антикварної зброї в країні! З усього світу приїздять подивитися!

— А мені можна? — миттю спитав Богдан.

— Ну звісно! — пообіцяв Іващенко, що неабияк пишався своєю колекцією. — Вигідна справа ці старі речі: з кожним роком вони стають ще старіші, а що старіші — то дорожчі. Та мені вони й просто так подобаються! Хочеш, твої карти теж куплю? — зненацька запропонував Іващенко, гадаючи, що Ірка має зрадіти з такої щедрості.