Розділ «Тарас Антипович Помирана»

— Так і знав, шо з того вийде ханадзип, — закивав Базука.

Коритяни затиснули Нельсона з усіх боків і готові були роздерти.

— Ти бабу мою угробив! — тикав у нього своїм масивним протезом руки Капрон.

— Ти сам її угробив — уже давно! Жила, як мокре горить, — огризався Нельсон.

Тут розлючена Тузиха тицьнула йому кухля з в’язким чорним пійлом.

— Казав, шо його пить можна! Тепер сам пий. Чуєш, яке?! — гарчала вона.

— Мо’, це первак. Потім луччє піде, — виправдовувався Нельсон.

Він підніс чорнуху до вуст, замружився, пригубив. Порівняно з цим пекельним варивом тирсоплита в лужному розчині була плиткою шоколаду.

— Нажухав нас Сава, старий танаб’є, дялбакус, йухопут… — фонтанував прокляттями Нельсон.

У цьому гармидері, споглядаючи крах чужих сподівань, Базука поклав Паблові руку на плече. Той усе ще не квапився виходити з заціпеніння — стояв, обійнявши себе за лікті. На його бляшаному переніссі вранішня цятка паморозі стала краплею і збігла вниз.

— Слухай. Єсть для тебе вісті, — мовив Базука стиха. — Од Захура.

Нельсон прочумався від холоду, добряче потовчений. Було достобіса дивно, мокро і страшно. Боліли поламані ребра, з носа цебеніла кров. Спочатку подумав, що сидить у калюжі, а навколо — глуха ніч. Але округла бетонна стіна, в яку він упирався шиєю, навела на значно гірші здогади. Нельсон підняв голову.

— Ей, — кигикнув він, спинаючись на ноги.

Вгорі, у круглому просвіті, з’явилося перекошене обличчя Капрона.

— Капа, шо за йуханакус? Витягни мене, — простогнав Нельсон.

— А шо, не сидиться, лободзип? Народ рішив оддать усю чорнуху тобі одному. Жуй, пий, смокчи, лижи і радуйся.

— Спусти трос, тапок-таб’є!

— Я тут для того, шоб ти уже не виліз. Ніколи, — відрізав Капрон.

Нельсон стояв майже по коліно в чорнусі, але ноги продовжували вгрузати в мул на дні колодязя. До верху було якихось чотири метри. Він уперся руками й ногами в протилежні боки шахти і спробував так підніматися, але замащені черевики миттєво сприснули вниз. Нельсон намацав місце стику між бетонними кільцями, вчепився за нього кінчиками пальців, але підтягнутися не спромігся. Від зусиль лише забивало памороки — тут бракувало кисню.

У випарах чорнухи в’язкими ставали навіть думки. Нельсон згадав загибель матері, безглузду смерть брата і цілком реально уявив свою, не менш абсурдну. Йому здалося дивним, що він так запізно відкрив для себе істину: якщо відсутність змін планомірно вбивала коритян, то зміни вели їх на той світ ще коротшим шляхом.