Розділ «Тарас Антипович Помирана»

— Та два місяці буде.

— А шо ж раніш не казала?

— Хотіла знать, чи можна тобі довірять, надіяться на шось, — вигнула надріз брови Божена.

— Ну і?..

— І бачу, шо матйух.

Савина химерна графіка на штукатурці — цей виплід архаїчного мислення — тепер вганяла Нельсона в безсилу лють. Здавалося, що життя, ледь ступивши на широкий шлях, збочило й згорнулося клубочком на узбіччі.

— Ти цей… Сходи до доктора Фрезе, — запропонував він знічев’я.

— Нашо? — не зрозуміла Божена.

— Може, хай вибере з тебе все лишнє.

— Шо ти, сарадіп, вякнув?!

Стоячи надворі перед домом, можна було подумати, що в Савиній квартирці розпочався капітальний ремонт із переплануванням. Врешті-решт, лемент і гуркіт ущухли, і з під’їзду кулею вилетіла розлючена Божена. Амортизатор її протеза з кожним кроком брязкав та іскрив.

Пабло зняв чавун із решітки, покладеної на діжку з дровами, вдихнув пару від киплячого рису. Заносячи в дім, ліктем відхилив двері, збиті з дощок. Столом у хаті служила перекинута на бік побита газова плита з дірами на місці конфорок. Він розмішав ложкою білу липку кашу — готово. Продукти з небесної «гуманітарки» стали для нього найбільшою радістю останніх днів. Щоправда, Захур її не поділяв.

— Скільки тобі сипать? — запитав Пабло.

— Йуханун, — меланхолійно відмахнувся Захур. Він сидів у возику коло невеличкого віконця, споглядаючи сутінки.

— Будеш себе голодом морить? Мені на зло? — образився Пабло.

— Я сказав: не квокчи тут! Кидай мене рехан, найди собі когось!

По цих словах Захур збирався руками розвернути свій іржавий інвалідний возик, але врізався в тумбу з лахміттям і посудом.

— То будеш дивиться, як я їм, — розвернув його до себе Пабло і негайно почав поглинати рис просто з чавуна. Захур із непохитністю камінь-дерева глядів на його трапезу, поки той не відклав ложку.

— Божка дитину носе, — мовив Пабло, аби порушити нав’язливу мовчанку. — Отаке розказують.

— Давно в нас приплоду не було. Тіки нашо воно, коли жить ніяк.