Розділ «Тарас Антипович Помирана»

— Ти підпалив? Ти?!!

— Нє, — замотав головою Веня.

— Олаб’є вичавлю, як прищ ненужний! — потряс його Нельсон.

— Не палив я! — обурено виривався Веня.

— Та він у мене сидів, коли палахнуло, — вступився Капрон. Нельсон ніби не особливо вірив Капрону, але якось враз опустив руки — тепер серед цього лихого народу треба шукати ще й палія.

Гектор спробував було встати, але від шоку ноги не тримали, він склався по-турецьки, згорбився й укляк. Навіть не помітив, коли поруч опустився натхненний Хамса. Цей самітник з’являвся на людях так рідко, що більшість коритян вважали його вже покійним. На Хамсі було три латані прілі сорочки, але виглядав він завжди так, наче безупину мерзне. Його дитяче личко при цьому променилося добротою.

— Сина, хто ж у жилізо ховається! — процокотів Хамса скрушно. — Жилізо ржавіє, дірявіє. Воно не може сховать. А земелька од усього вкриє. Ти в земельку ховайся, сина. А хочеш — віршика скажу?

Помирана терпне. Забувай,

Як ходили ножовиці в силос.

Потерть місяця тобі лишилась,

Мічений придухом коровай…

— Киш, бойодум! — тіпнувся Гектор, як чорт від ладану.

Контейнер уже давно згас, як і сонце, невидимою силою опущене за горизонт, наче монетка. А Гектор усе не міг зрушити з місця. Так і сидів у своїй розтягнутій майці, дивлячись на колишній дім, обвуглений і деформований надвисокими температурами. У світлі місяця коробка набула обрисів розпухлої туші якоїсь тварини.

— На от, намутили тобі з миру по каплі, — Нельсон простяг братові намочену ганчірку.

— Нотеца… — вдихнув Гектор пари з різким запахом.

— Ну. Шоб дух піднять, хвате.

А над Коритом пінився туман, молоком біг через край. Бухтіли Нельсонові сусіди по своїх гаражах. Хамса посміхався уві сні на дні свого погреба, накритий трьома сорочками, трьома ковдрами і трьома метрами землі. На дротах гойдалося жіноче ганчір’я. Порипувало камінь-дерево, обліплене кажанами. Долинав нудний плач завіс на чиїхось дверях.

На небі починався зорепад. Зірки зривалися, стрибали, як іскри під чорним склепінням ночі. Нельсона завжди дивувало те, як беззвучно вони це роблять. Тут мав би лунати космічний грім і скрегіт. Натомість — тиша. І Нельсону уявилося, що всі люди сидять у вселенській печі, тому тут так темно і глухо, і все перемішано, і такий бедлам із попелу й усього того, чому ще належить перегоріти, освітивши собою маленький закамарок світу, та й то ненадовго, рівно на мить, відпущену іскорці. Якась непевна і не оформлена до кінця ідея зародилась у нього. Він її думав бічним розумом — як обрис довкілля бачать бічним зором.

Пабло поліз угору по дереву, обвиваючи його руками й ногами. Піднявшись метрів на чотири над землею, він обв’язав стовбур мотузкою і з’їхав униз. Якби не рукавиці та цупкі штани з брезенту, кора камінного дерева обчухрала б його до крові.

Нельсон із Гектором піднесли приземкувату пічку з Савиної квартири, пропустивши під її гарячим «черевом» трос.