Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії

«Чому?»

«Тому, що коли ти не можеш укусити караючу руку, то цілуй її. Так каже один із дервішів, що навідують вас».

«Суворо, але щиро. Буду щирим також. Я поважаю купців, торговцем був і наш милостивий пророк. Але ж ти пропонуєш якесь безглуздя: продавати мені мою ж воду!»

«Нічого іншого, на жаль, я не можу вам продати», -стенув я плечима.

Старий здригнувся. Спочатку затрусилася його роздвоєна борода і волосини на носі, відтак - плечі, руки, коліна і навіть повстяні виступці на кістлявих ногах. Крізь рідкі жовті зуби проривалося уривчасте сичання. Я злякався

- що з ним? Мулла сміявся. Сміх тіпав ним до знемоги, до сльозавої мутності в очах. А коли нарешті вгамувався, відсьорбнув з кухлика бурштинового навару і облегшено виповів: «Ти розсмішив мене. Я так не сміявся з молодості. Цей сміх вартує більше, ніж твоя вольна і той клин гористої

землі, куци я не піднімався вже з тридцять літ... Добре, якщо ти знайшов Скупе джерело і берешся його відродити, то нехай це буце пожертвою блаженній пам’яті мого діда. Двері світу відчинені перед кожним, і мені не личить зачиняти їх перед тобою. Все’дно проломиш».

Тоді я вперше спробував чай, і з того часу приохотився до цього гіркуватого збадьорливого напою. Так само, як відвик там назавжди від свинини, солонини й горілки, що й вам, мої милі, настійливо раджу. Призвичаївся й поденно класти приколінні поклони нашому Господу (у них це зветься намаз). Завдячуючи цьому заведенню, гадаю, й досі зберіг податливу гнучкість тіла і не мучуся попереком, як мої політники.

Міг би я розказати, як ми довбали на скельних терасах корита; як прокладали до них рівчаки, витоптуючи дно щільною, випаленою сонцем глиною; як я спрямував у них Скупе джерело, що досі тратилося в глибинних тріщинах гори; як задзюрчала - де прокопаними шанцями, а де дощатими лотоками - кришталева вода в долину, наповняючи кам’яні колодці, а з них - у маєток мулли і до сусідніх фільварків, які платили нам за це дзвінкі гроші.

Мій старий господар дотримав слова й, зломивши незгоду сина, підписав мені звільнення, а сам Джемаль згодом став моїм супряжником у ділі. («Джемалю, цей чоловік - курка, яка несе яйця з двома жовтками», - казав йому батько про мене.) Я розраховувався з ними за оренду гірським кришталем, який вирубував на своїй ділянці з-під гранітних плит. Затим я налагодив обробіток каміння, а Джемаль, маючи високі зв’язки, збував їх.

Лампа не горить, а млин крутиться. Я вже не копав криниць, я бив по горах шурфи, відшукуючи нове каміння, ще цінніше. Я вріс у цю землю ногами й руками, зрозумів її скупувату красу, розгадав потаємні надра. Пізнав я й тих людей, і дістав від них ім’я Фарад. Вони прийняли мене, а ще ліпше - мої гроші. Декотрі з них говорили: гроші не головне. І вони не брехали, гроші для них були тим, що йде попереду головного. Бо головне слово для турчина -«бакшиш», себто виторг, зиск. Це другий бік леза ятагана, на якому тримається Туреччина. Зате тут рясно кмітливих, підприємливих людей. їх закони я теж плідно спостигав, і в скорім часі досяг усього, що хотів. Крім одного...

Я втратив назавжди Дору. Мулла Шібаб, ще коли вона була дівчам, пообіцяв її своєму небожу. («Якби ти схилився до ісламу, я б ще подумав», - хитрувато мружився до мене, розчісував п’ятірнею бороду. - «Я поламав свою долю, але віру ламати не буду», - відповів я.) Дора від далася за турчина і прийняла магометанство.

Міг би я розлого розказати й про подальші свої мандри. Дурний, хто сидить дома, кажуть єгиптяни. Це я почув від купця, з яким близько зійшовся. Як з цим не згодитися, та ще й не маючи сталого дому? Термін моєї оренди під Ефесом добігав кінця, а втрата Дори остаточно схилила мене пуститися берега за новизною. Ми обдумуємо дорогу, а Господь направляє кроки. «Камінці, які ти довбаєш тут, -дитячі бавки порівняно з копалинами Єгипту, - під’юджував мене знакомитий купець. - Там ще в давнину з них вершили рукотворні гори». - «Для чого? Невже природних гір мало?»

- «Хто його знає. Може, їх царі-фараони з Богом змагалися...»

І пристав я до каравану, що провадив у Єгипет лемеші й казани. В подорожній скринці мав листа від мулли Шібаба до його двоюрідного брата, що закоренився там ще з молодості.

Ніл мене не вразив - широка брудна ріка, що несла сміття і трупи животин. Я б не зважився напитися з неї, як із нашої Латориці. Гранчасті гірки, що здіймалися кам’яними ступнями серед пустельного безлюддя, - вразили мене хіба що марнотою праці, а точніше - людським марнославством. Затія безумних муравлів, що замислили звести мертві мурашники до неба. На ребрах декотрих із них видів я вибитих у камені людей, дуже схожих на чубатих козаків. Подекуди вони були в «гуцульських шапках». І орнаменти - чисто з наших вишивок. Був я і в головному їх храмі Хет-ка-Пта (а може, Хатка Птаха?), в якому красувався виліплений бузьок і тризубові вила. Теж козацька позначка...

Як не повірити Симковим розповідям, що в цих землях загубилися й наші сліди? Бо ж які ймення мали їх давні правителі-фараони - Киян, Шишак, Любарн, Гузій, Мина, Гор, Туцалій, Телепін, Укрмир. А заснував цю державу цар Менес, що був купцем. «Мена» - так називали мінял, торговців давні слов’яни. Ось звідки подзвін! Виходило, що я прийшов сюди за своїм хвостом.

До слова, тутешні купці теж прийняли мене приязно. Жива торгівля стирає границі, віри й мови. Шібабів родак Фікрет, що й сам підторговував рисом (біла пшениця, про яку я вперше почув від Ліня), оселив мене в своєму домі, призвичаював до тутешніх звичаїв. Чужина робить людей люб’язними. Ми з ним були тут чужинцями, хоч і різними. Та мова грошей поріднила нас. Єдина мова, яку впізнають усі.

«Ти покажи їм отвір, а вони вчинять ворота, - повчав мене осілий турчин Фікрет. - Рук тут вистачає. І шапок теж, а от голів мало».

Він звів мене з посідачами дикого Синаю, які кочували з худобою бідними межигір’ями в пошуках води й нужденного бур’янцю. Вони нагодували мене плескатим прісним хлібом, сиром і м’ясом, дали дві верблюжі кошми