Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії

(До мене справді приводили двічі лікаря. Він обдивився рану, що збігала від вуха цілою грудиною. Розтин вже ворушився червами. Першого разу він щось довго шептав над раною, дрібно спльовуючи. Другого разу терликав на бамбуковій дуці смутну тягучу нуту. Але рана не гоїлася. Аж поки я, пересилюючи пропасницю, сам не стягнувся на силах. Я згадав, як ми лікували псів при Паланку. Таким робом став порати й себе. Промивав рану водою з горовою сіллю, яку тут давали лизати худобі, присипав яровиком. Відшукав і непримітну білу травицю, що в нас росте при коренях верб. Жар зійшов, виразка підсихала й стягувалася, як кізяк. Тоді я помітив, що образок Панкратія на грудях відбілів, неначе зійшла з нього смоляна кіптява. А до мене вернулися запахи, яснота мислі, хіть до іди й живоття.)

Джемаль пішов відпочивати у свої покої, а старий підкликав мене пальцем: «Чуєш, не лютуй на сина. Такий він є, має серце лева. Ще немовлям кусав материну цицьку. Зате на таких, як він, тримається незнищенна рать Магомета. Він у самого султана посланцем і товмачем. Ваше військо заскочило його в Білгороді, тому він на тебе такий гнівний. Казав, що ти висушив озеро і на очах усіх городян зібрав їх приховані цінності. Це правда?» - «Я слуга свого начальника, як і ваш син». - «Я розумію, ти добрий пахолок, але як це прийняти воїну, котрого обійшли й ошукали? Вони тоді напали на тебе, сподіваючись на скарб, а вхопили облизня». - «Скарб забрав мій гетьман, козацький султан».

- «Вони це зрозуміли, та запізно. Якась мавпа, що була при тобі, встигла перетовкти палицею вісьмох їх людей. Важко повірити». - «Це схоже на правду, мій пане. То був великий воїн». - «Його посікли на локшину, а тебе, пораненого, син наказав забрати. Для чого - він і сам не може пояснити. Так, мабуть, було завгодно Аллаху. Молися Йому і будь уцячний моєму синові за те, що живеш», - «Я вдячний і йому, і вам, превелебний Шібабе».

Відходячи до роботи, я почув краєм вуха, як мулла просипів до Назмі: «Якщо ти погонич, то маєш знати: худобу навантажують так, аби могла нести, а не так, щоб здихала».

Я здогадався, що це стосується мене, і віддячився хазяїну, чим міг, наступного ж ранку. Ще вдосвіта забрався я в скельну ущелину, де ледве дзюрило непримітне жерело. Я напав його, коли ми шукали запропалу вівцю. Розібрав круг заглушеної чарунки бриляки і наповнив водою великий афтабе. Всю дорогу запітніла мідь холодила мені плече і щоку. Близько полудня старий гукнув від свого столика: «Мій чай сьогодні незвичайний. Це вода не з нашого колодязя». - «Так, пане, в колодязі вода за ніч ледве прибуває.

Відро ось-ось вхопить намул. Я приніс вам води з горової криниці, що над овечим паслом». - «Невже проявилося Скупе джерело? Вода мого дитинства і моєї юності. В ті часи воно ще було щедрим, а відтак ізслизлося в камінні. Сказали, що вмерло. Тоді мій дід викопав цей колодязь у дворі. Але вода в ньому не до тієї». - «Так часом трапляється, пане, що криниця самовідроджується, як усохле дерево, як приморена людина. Коли ваша ласка, я міг би носити вам оту воду щодня до початку своєї роботи». - «Я можу це звеліти якомусь іншому неробі. Навіщо тобі зайвий клопіт?»

- «Щоб і самому напитися доброї води. Чим зрання наповниш утробу — така й повнота твого дня». - «Гаразд, коли так».

З того часу мої днини починалися там. У парких липневих передраннях дерся я козиними стежками на крем’янистий узгірок, вгадуючи босими п’ятами прихований підземний хід води. В сутіні, в місячному свіченні роси навпомацки перебирав камінці, скрипучу рінь. Вухом слухав грудину гори, приглушене зітхання потайного нурту. Ці звуки промовляли мені більше, ніж могла б відкрити окові денна зримість. Зазнайомство моє з криницею тривало. Я звикав до неї і чекав, щоб вона звикла до мене. Я добре знав, що таке вода. Надто в цих місцях, де слово «щастя» звучало ще й по-іншому: «мати воду в арику».

Щоранку з’являвся біля чайного столика мулли повний афтабе. Мою воду засмакували і всі хатні, а коли не було поряд господарів, з глека хлюпала собі й прислуга. Ніхто вже не хотів пити з дворового колодязя. Якогось разу, повернувшись із водою, я побачив на урочному місці гостроносі чув’яки і згорток вузькоїтканини. «Це для тебе»,

- почув я за плечима голос. «Дякую, ага Шабібе, але я маю все необхідне». - «Що ти маєш?» - «Маю що їсти, де спати і маю своїх хоронителів. Одного на грудях, іншого - в грудях». - «І ти цим вдовольняєшся?» - «Я вчуся цьому».

Старий вивільнив з рукава халата бліді кисті: «Злий мені водиці». - Зволожив пучками чоло, повіки, щоки, пройшовся клинцюватою борідкою. - «Ти, бачу, швидко нахапався нашої бесіди». - «У мене був навчитель, він казав, що в мене вуха придатні до чужих мов». - «Еге, вуха в тебе, як у пса. За увагу до чужого говорения похваляю, надто до нашого. Ми є великий і правовірний народ. Не розумію, чому ви противитесь бути під нами, чи то пак з нами. Вам би від цього було тільки ліпше. Хіба ні?» - «Так, мосьпане». - «Що так?» - «Так, кажемо ми вам, турчинам. Так, кажемо ми татарам. Так, кажемо ми ляхам. Так, кажемо ми мадярам, румунам і москалям...» - «Кажете їм «так», а самі при цьому стискаєте ефеси шабель?» - «Так, мій добродію». - «Що ж, дякую за щирість, згідливий чужинцю. А тепер скажи-но мені: хто ти єси?» - «Що вам сказати? Я навчався різним ремеслам...» - «Хто має багато професій, той ходить голодний». - «Це про мене, як бачите». - «Добре, годі балаканини! Взуйся, ти оббиваєш босі ноги, як ідеш мені по воду. Я мушу дбати про них. І шапка твоя мені вже намуляла очі. Дора сьогодні навчить тебе, як зав’язувати тюрбан...»

Увечері його молоденька волоока слугиня попросила мене нахилитися і заходилася обв’язувати мою голову сукняною биндою. Її темні коси пахли квітом ласкавця, а груденя вперлося мені в щоку твердою оливкою. Позабута Дрож тіпнула моє наструнчене тіло, і я зрозумів, що одужав цілком. «Отак зав’язують тюрбан, - напіврозтулила вона стулки губ, волого блиснувши перловими зубами. - Якщо забудеш як, поклич мене знову». - «Вже забув», - сказав я, занурюючи в глибокі пролизні її очей свій збентежений погляд.

Звали її Дорою. Родом болгарка, а ходом з-під Солуна, звідки двоє святих єдинокровних братів Кирило і Методій. Коли ще на пагорбах Кийова люд молився своїм поганським бовванам, ці апостоли пішо принесли в наше Підкарпаття слово Євангелія. І товмачили його нашою ж бесідою. Мені про це оповідав Божий Симко. Дорину матір турки забрали в ясир, тут вона понесла від Шібабового родака. Народилася дівчинка, що перебрала від матері християнство, так і вбиралася. При муллі ходила вільною слугинею і ученицею.

Звідтоді, за водою йдучи, я зривав пахучі віхтики вереску, тмину й дикого маку. І клав їх нишком на її підвіконня. Занаджувався під виноградні шатра сонячний ранок і злизував ті квітки. Одного афтабе води вже не вистачало для пиття. Мене відривали на годину від роботи серед дня, щоб я вдруге піднявся до Скупого джерела. Лише я знав, що воно не скупе. І що воно навіть не джерело, а -підземний ручай. Він мені відкрився й довірливо повів за собою, співаючи на глибині ліктя свою скрадливу пісню. І привів до чогось дорожчого, ніж вода. Горбата уголовина всуціль заросла цупким жовтим дроком, і ніхто ніколи не здогадався б, що залягає під руцими ніздрюватими брилами. Приголомшений відкриттям, я лише прошептав: «Таки направду ліпший виноград дістається шакалу». Так тут говорять.

«Ти робиш жіночу роботу - носиш воду у жбані, -зачепила мене якось Дора. - Тобі це до дяки?» - «Так, бо це незвичайна вода». - «Вода по правді смачна, але чим незвичайна?» - «Вона кришталева.» - «Хм, ти віршар?» -«Ні, я криничар. І знаю, що кажу».

Того вечора я поклав на її підвіконня блюдце черепашого панцира з водою, а в ній - ребристий гірський кришталь завбільшки з качине яйце. Навпроти місяця в глибині каменя засвічувалося коливо срібного світла. Вранці, пораючись біля колодязя, я відчув гарячість її ліктя. «Я куштувала твою кришталеву воду. Вона не тільки смачна, а й коштовна. Хотіла б від дячити за дарунок». - «Доро, це дарунок криниці. Як ти їй віддячиш?» - «Не знаю. Може, віднесеш їй це? -на рожевій долонці її тьмаво полискувала срібна монета, мій бідолашний талер. - Я знайшла його, коли спалювала твій скривавлений одяг». - На сріблі була щербина від списового вістря і затин від палаша. Бідолашний срібняк, він двічі мене врятував!

Дора полохливо заглянула мені в очі: «Це якась смертельна монета?» - «Ні, радше це монета життя. Вона ходить за мною як берегиня. Вона щось хоче від мене». -«Хіба таке буває? Це ж людина дістає гроші, а не гроші людину». - «З грошима, Доро, все буває. Це без них мало що відбувається». - «Ти радий моєму дарунку?» -«Невимовно. Досі я не володів навіть зітханням, аби обміняти його на стогін, а тепер маю багатство». -«Смішний, що може за це купити раб?» - «Гору. Оцю гору».

- «Як? Для чого?» - «Для того, щоб покласти її до твоїх ніг».

Ми сміялися. Але що ховалося за моїм сміхом, знав лише я сам. Напутній лист Гречина загубився, коли мене провадили сюди. Але ті словесні поради я пам’ятав, як «Отче наш». Тепер відновлював у пам’яті й хитромудрий стрій чисел. Засинаючи під очеретом, хапався нутряним зором за їх ниточки й снував павутину, наближену до тієї, яку намережив для мене мудрий дидаскал із Паланку. Числа мали ув’язати, замкнути з єдине кільце мій замір.

На що й на кого міг я спертися тут, у ворожій чужині? Хіба що на вимуштруване своє терпіння («Стій, поки під ногами трава виросте») і на гору. Так, на гору. І я твердо вперся в неї плечима. А допомогло небо. Добре, що не тільки шапка, а й дах мій був дірявий. Ночами я блукав очима зоряним небом, перебираючи тремкі іскристі крихти. Коли очі втомлювалися, одні звізди пригасали, а інші засвічувалися ясніше, наче блимали мені якоюсь підказкою. Так я відновлював Гречинову картку, а вже її уявно накладав на Шібабову гористу посілість. І малював трісочкою на долівці свою мапу. Все сходилося. Втративши вогонь, я бавився з попелом. І гра виявилася вартою свічок.