Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії

Я почав із позик. Давав їх рукастим і промітним людям, правлячи вдвічі менший процент, ніж жиди. Я силував гроші поденникам і тим, що скніли в нужді. Люди боялися грошей. Тоді я придумав давати позичку на вуличні громади.

Знаходив головатого чоловіка і рядив це через нього. Видавав гроші на огорожі, на скло для вікон, на дрівцята, на вдобрення городів. Люди відробляли це в моєму лісі, в садах, на рибниках. Урядники громад вели рахунок. Коли втяглися, почали просити підпору для дворових хазяйств. Я давав на купівлю кози чи поросяти, на плуг чи возик, на житло й матеріал для роблення, на насіння.

Позикова книга товстішала щодень. Люди брали з живим блиском в очах. Чоловік, який має, - інший чоловік. Такий хоче мати ще більше, а жити ліпше. Він - ґазда. Його це тішить, він устає рано й лягає пізно. Він починає поважати себе й собі подібних. Даючи, я знав, що не всі і не все повернуть. Ризик, утрата - це другі імена гендля. Але як порядкувати в порожній крамниці, як множити цінності, коли немає споживача? Ти викопай криницю, а жаба знайдеться. Даючи їм у борг, я давав собі.

Як я чинив, коли борги не вертали, не маючи чим, не вміючи заробити? Я викреслював у книзі той рядок і забував. Нічого ліпшого тут не придумати. Так і я, і вони мали полегкість, ми могли зноситися далі.

Мадярські урядники підсміювалися: «Кортить вам возькатися з цим бидлом? Із пса ніколи солонини не буде».

- «Разом із пшеницею і бур’янець поливають», -відмахувався я. Не буду ж похвалятися, що й сам із собачої буди. А «бидло», руський народ - дуже добрий у глибині душі, послухняний, слова дотримується і порядності не втрачає. Корінь зла його - в глибокім болоті, в яке його загнало чуже владування. Та досить нашому чоловікові протралити десь на чужину - він перший робітник, а у війську - ліпший вояк, найвитриваліший до тягот. Як кажуть, шовк зноситься - онучою не стане.

Я знав, що чиню. Знав, що коли ступити цим людям назустріч, вони теж переймуться поступом. А вода, зіткнувшись із водою, набирає силу. Хто міг знати про це ліпше, ніж я. Коли я вернувся в Мукачево, застав тут хіба якусь жменьку крамарів, ще менше розпорошених ремісників. Усе інше - біднота, що жила з клаптя ниви і корови, поденні наймити, жебраки. Даючи позики, я придивлявся до них. Надто до тих, котрі брати ухилялися. Ці люди ще якось давали собі раду, боялися грошової кабали. Таких людей я і визбирував, як насінне зерно в обмолоті. А передусім таких, що годувалися ремеслом. На них я і сперся в своїх намірах. Бо ремісник - то улюбленець Бога. Цю правду мені відкрили турчини, що привернули собі світ умілістю рук і твердою волею.

Я повернувся домів не приблудою-гендлярем, їх вистачало тут. Мені руки свербіли до живого діла, до роблення. Перше, з чого я почав - зібрав у корчмі для ближчого зазнайомства майстровитих городян. Назвав і себе майстром-криничарем і розповів, що заробив цим добрі статки і що готовий це продовжувати купно з ними на розріст нашого Мукачева.

«Чи знаєте, поважні городяни, хто ви? Ви - любимці Господа. Ви - сіль людності, хребет цього города, який годуєте, вбираєте й облаштовуєте. Не грубі мури Паланку є твердинею Мукачева, а ви, бо що мертвий камінь без ваших рук! Таким, як ви, держава мала б у пояс кланятися й за пазухою вас носити. Але хіба вам потрібно це? Вам би працювати спокійно, без здирства, і мати добрий заробок. Я обійшов півсвіту і придивлявся до майстровитих людей, бо на них стоїть цей світ. Придивлявся й прислухався... Шевці як кажуть: хочеш шити - перше вузлика зав’яжи. Я видів, що найліпше маються ті, котрі купи держаться. Тоді один одного підпирає, учить і захищає. Тоді можна купувати більше доброго матеріалу за менші гроші, а виріб буце ліпшим і дешевшим. До майстрового гурту й жид не підступиться, не заломить ціну, бо артіль може відкрити свою крамницю. В гуртовій роботі вигострюється скусність: якщо чогось не знає один, те вміє другий чи третій. Така збрата робучих людей називається цехом. Так от, я провиджу завтрашні цехи гончарів, ковалів, теслярів, колесарів, сідлярів, чоботарів, кожухарів, кравців, чинбарів, каменярів, ткачів і чесальників вовни. Кожен з вас відрубно має якийсь стосунок до цих рукомесел. Замір мій у тому, щоб ви зіллялися для роботи водно, з синами і братами, якщо хочете. Для цього я дам вам пристановище, куплю матеріал, виправлю документи. Це буде моєю цеховою часткою, а ваша в рівному поділі - руки й інструмент. Порукою ж най будуть мої фінанси і моє ім’я, що і в купецькому обшарі, і в міській управі має якусь вагу... Наразі я сказав усе, тепер кажіть ви».

Люди спантеличено мовчали. Нарешті загуслу тишу протнув хитруватий басок: «Губа своє каже, а рука своє робить. Я що міркую, паночку... Роги волові не тяжкі. Моя бідність мене не обтяжує. З жебрака що взяти, а піднімешся на вершок - податями приглушать. Ліпше своє лихо, як чужий гаразд».

«Добре, - сказав я твердо, - допивай, чоловіче, своє вино і йди жебрати. Я сюди не торбачів кликав, а майстрів».

«Пане, - устромився мудро інший голос: - Ви хитряка Микулу не слухайте. Таких майстрів ще найти. Двома руками підкови клепле».

«Якщо так, то буде Микула мати горно турецьке. Моє слово! Думаю започати красне литво, аби залізо не лише руці служило, а й око радувало. Нам, братове, такий крам треба правити, щоб за ним купці самі приїздили. Я за це подбаю. А ваша жура - робота».

І тоді корчма сплеснула голосами.

«Пан Криничар розумно каже. П’ястук густіший, як перст».

«Він на трати йде, а ми що губимо?»

«Я видів, як у Доброчині фабрикують. Волосаті постоли, як ми, не носять».

«.. .сидиш по коліна в трісках, а по шию в боргах».

«Із ткача не буде багача...»

«А я вже, хлопи, гадав, що моє ремесло бур’яном поросло».