Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії

«Хіба? Я бачив, коли привезли тебе понівеченого, ще й мальовидло якесь на шворці».

«Це не річ. Це помічний образок, якого намалював мій учитель».

«Це ваш Муса... чи Іса?»

«Ні, святий Панкратій, що скріплює духом у митарствах».

«Хе, ти гадаєш, що розмальована дощечка може людині помогти?»

«Я не гадаю, я знаю, відчуваю».

«Що ж, на недоумка ти не схожий. Справді, не можна не згодитися зі словами вашого пророка: по вірі своїй матимете. За віру хвалю, але як шанувати пусте мальовидло

- не розумію».

«Ласкавий пане, хіба ви не припускаєте, що Творець може допомогти й людині в творінні її скусних рук? Підтримати’її в красній роботі».

«Що верзеш?! Намальоване смертним є мертве, він ніколи не вдихне в це живу душу. То нащо тоді рукоблуцити, творячи мертві подоби?! Іди й роби своє, а Аллаху залиш робити своє. Він не потребує помічників на землі».

«Ще й як потребує», - сказав я, але подумки.

Тоді я розмірковував над його словами. І напливала з тамтої далечини наша розмова з Божим Симком у печерному сховку. Я запитав його про Жигу: «Чи довершив він уже свого Ісуса?» - «Ні, - з нехіттю відповів чернець. -Гадаю, що нігда й не довершить. Рут в нього надто мудра, аби зупинилася в цій роботі...» А по часі прийшов і до мене здогад: немає кінцевої мети, зате є безнастанна дорога до неї.

Кожні два тижні приїздив молодий господар, високий вродливець із розсіченою на підкову бровою і з густою порістю на грудях і руках. Це він мене тоді заполонив під Біп городом.

Після того як вони ситно пообідали з батьком коло мангала, син приймав справоздання. Нас шикували під стіною, а Назмі перераховував, що ким зроблено за цей час. Пан обводив нас очима, в яких відсвічувала синява сталі. Коли доходила черга до мене, він, дихаючи пеклом, хрипло цідив крізь зуби: «Не давати продиху собаці». - «Я так і чиню, Джемаль-ефенді, - сокотав Назмі. - Але віл стомлюється». - «Нехай. Коли віл упаде, цього впряжеш у ярмо», - сталь в його очах кришилася на гострі друзки, а рубець поверху білів півмісяцем. Собаки не витримують таких поглядів. Я витримував. Джемаль замахувався на мене шаблею в посріблених піхвах, але не бив, повагом опускав руку, а з нею і повіки очей. І щось шептав.

Якось це вздрів старий мулла зі своєї альтанки і смішкувато гукнув: «Не гоже, синку, гасити вогонь вогнем».

- «Я знаю, але вогонь знайде собі місце. Цей гяур має силу».

- «Осел теж має силу, і що з того?» - мулла кивнув слугині, і та піднесла синові карафку вина з медом і мелісою. Я вгадав це ніздрями. Я розумів їх обох. Я знав, що таке рани. Навіть задавнені.

А тим часом до нас м’якими крочками наблизився сам мулла: «Дозволь, Джемалю, й мені промовити кількоро слів». - «Кажи, ата. А ви маєте за честь послухати чоловіка святої душі. Все, що він скаже, закон не тільки для вас, а й для мене». - Син поклонився. І ми також.

«Люди добрі, - вкрадливо почав старий. - Аллах привів вас на цей двір. І ми, і ви маємо бути Йому за це вдячні. Його ж волею ви - бранці, але не раби. Хочу, аби ви це пам’ятали. Ні багатий над бідним, ні освічений над темним у плоті не вивищується. Всі ми єсьмо членами одної глави.

Ні око -руці, пі рука - нозі не сміс сказати: ти не потрібний. Кожен з нас прийшов на цей світ з чиїхось молитов не для того, щоб помирати від проклять. Ви вільні додержуватися свого звичаю і молитися своїм пророкам. А Господь у нас один. І під одним дахом тут спимо, з однієї криниці п’ємо. Ми майже як родина. Ця дівчина, - показав на гінку чорнявку, що тримала тацю з карафкою, - мені як онука. Я полюбив її за чисте серце, смиренність і працьовитість. І повірте, належно подбаю про її долю. І про кожного з вас подбаю, якщо будете платити тим же... Ви працюєте не задаремно, відробляєте харч, ліжко, одяганку, відпочинок у святий день. А виявите запопадливість і старанність -заробите й інше, кому що до потреби. Ось цей чоловік у старій шапці, - показав на мене, - невдовзі заробить новий тюрбан і добрі черевики...» - «Та він ще не відробив своє лікування», - спаленів син. - «Нічого, відробить. Я бачив, що він більше сам себе лікував, ніж той лікар з дудою... Гадаю, ви порозуміли. Аллах допомагає нам нашими ж руками. То допоможіть і ви собі. Все у ваших руках, навіть власна свобода. Це кажу я вам по правді й по совісті, покликаючи в свідки правосудного Магомета».