Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії

«Це добре чи ні?»

«Як сказати. Млин бере тверде, а дає м’яке».

«А я про млин якраз і думаю. Хочу покласти його на заломі Латориці. Буде й загорода для повеней, і приступне мливо».

«Хіба тут доста для того води?»

«Води тут доста, отче, аби намолоти муки для всіх голодних».

«Мені любиться в тобі ця звага, але, крім води, потрібні ще й гроші».

«Я прийшов з грошима».

«Це добре, але ж ти, синашу, не роздаси голодним свої гроші?»

«Ні, не роздам, бо голодний не має не лишень віри, як ви казали, але й міри. Замість грошей їм краще дати реманент, замість муки - насіння».

«Це й жиди їм дають, а потому здирають сім шкур».

«Мені їх шкури ні до чого. Мені потрібні їх руки й голови».

«Навіщо?»

«На те, отче, аби вони не лишалися порожніми. Там, звідки я прийшов, кажуть: порожня рука - злодійська рука, порожня голова - майстерня диявола...»

Ще два літа ми купно помагали одне одному, Симко мені, а я йому. Він зберіг нотарську легітимацію на мій пай у будівництві доріг, яку справив для мене Мордко. За ці роки мені набігли добрі проценти. До того ж пайовикам нарізали наділи вздовж доріг, де вони могли відкривати свою комерцію. Я заклав декілька гостинних дворів, млинів, олійниць, сушарок і збиралень. Люди зносили сюди гриби, дички, ягоди, горіхи, мед. Тут це сушили, солили, пакували й провадили в багаті міста, аж до Пешта й Відня.

Я саджав сади й винниці, а коло них заводив пасіки. Мед - це солодке золото. Мед, як і вино, завжди має свою ціну. А наша карпатська бджола - чи не ліпша в світі. Блага, невибаглива й роботяща, як і наш чоловік. Виноградні чубуки мені везли з Токаю, з Молдови і навіть з Туреччини, де в мене лишилися кінці. За моїм вином посилали з Лемберга, Кийова і з Московії.

Купували чужі багатії, прощава скніла в нужді. Як і раніше, городський простолюд був полишений на Божу ласку й опіку. Рукомесний промисел ледве животів, копалень довкола ніяких. До середини зими люди з’їдали свої припаси, а далі мусили харч купувати, якось заробляти.

Вівсяний ощипок, крумплі й капуста - головна їжа. Цілий рік вони не виділи ні м’яса, ні яйця, хіба якусь децу молока. Ходили недокрівні, пожовклі, слабосилі. Зате скопом накидалися на них хитрі жиди-лихварі зі своїм повсюдним «гешефтом». Мало яка родина не втрапляла в їх тенета. Жиди захопили більше половини хлопських земель, орендували всі сіножаті, котрі перенаймали земледільцям. їм належало майже все тягло, вози й реманент. Вони так обплутали торговиці, що без їх посередництва не купиш і не продаси ні корову, ні свиню, ні садовину, ні домоткання.

Позики жиди давали щонайменше під тридцять процентів, а коли боржник фінансово занепадав, піднімали процентну струну. Аж поки той не ставав їх повним невільником, і тоді вони орудували його заробітком, життям і цілою його будучиною. Чоловік ставав вічним наймитом, не маючи до праці ні охоти, ні сил.

З гіркотою придивлявся я до живоття своїх одноземців. Русини не навчали дітей, не лікувалися, єдиною журою насущною було - наповнити шлунок. Зате приблуци-лихварі своїм дітям наймали вчителів-бохерів, були вхожі в жандармські постерунки і ручкалися із суддями. Кланялися лише «горі», «долину» ж топтали немилосердно. А королівські наглядачі-штултріхтери заїздили сюди з Пешта хіба раз у півроку.

Я розумів, що цей стан треба зломити. Силою влади не вийде - лише силою грошей. І сам я це не подужаю. Потрібен купний вибух заповзятливості, охоти до діла. А його може спричинити лише свобода дії, інтерес, гроші. Тут треба було брати за всі віжки одразу і перти воза вперед. А стелити путь - грошима.