Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії

- дитина вільного простору, який їй потрібен не менше, ніж воздух і вода. Нещасні, котрим доводиться день і ніч бути в тісній близькості, скоро проймаються ненавистю одне до одного. Вона їх отруює і нищить ізсередини настільки, що вони можуть одне одного загризти, як звірі. Так чинили в темні віки свавільні батьки із залюбленими дітьми, яких не можна було роз’єднати. І в короткий час легко домагалися свого. А в’язні, котрих приковували разом, просто знищували один одного. Ось що приготував той псар для тебе. Він не гідний псів. Бо сам - нікчемна свиня. Коли льоху торкнути, вона починає верещати. Знає, що ні хутра, ні молока з неї не взяти, людей цікавить лишень її м’ясо. От і ховає за товстим жиром своє боягузливе нутро. Майже всі тирани, великі й малі, такої вдачі».

«Мені його шкода», - прохрипів я.

«Он як. Тоді я вітаю тебе дзвоном щита! - погрюкав ложкою об миску - Ти переміг свого напасника остаточно. Але забудьмо про нього. Нас чекають речі цікавіші, - підніс угору пучку з вугликом, що гостро чорнів на тлі незвично білої стіни. - Я переломив свою гордість і вперше подав прохання кастеляну - дати відро вапна для білення стін. Отже, ми продовжимо з тобою науки з чистого аркуша».

Я готовий був, як ніколи, спожити нові порції наук. І попливло своїм тісним руслом наше звичне арештантське життя. Та я був уже іншим. Якась нова затятість до дії вселилася в мені, нова жадоба життя. Гречин пояснював, що це із запеклою кров ’ю, з сукровицею і з гірким потом вийшла з мене недобра сіль.

«Понівечена половина твого тіла вбралася в нову шкіру. Так і змія обновлюється, коли міняє свою».

Слово «змія» примусило мене здригнутися. Наче блимнув знак, що це мати посилає безталанному синові бодай таку обнову. Чи знав я тоді, що Природа, видима й невидима, з усіх сил іде нам на поміч, коли ми на останнім щаблі покори віддаємо себе в її руки?!

Того дня в наш чертог крізь віконну заставку пробився дикий плющ. Що шукав вічнозелений приятель обширу й висоти в нашій затхлій норі?

«Це добрий провісник», - притишено мовив Гречин.

І слова його справдилися другого ж дня. На той час я вже вмів «слухати стіни». Тиша в підземеллі зовсім не мертва. Коли довго в ньому живеш, то, як кріт, учуваєш найменший зуск комашини, порух червака в старому дереві, відлунок людських зітхань чи волань, що передається здалеку шпаринами й дрібними тріщинами. Ця сумна музика темниці звучить безнастанно, і ти просіюєш її чутливими вухами й вибираєш те, що тобі треба. Того дня я почув приглушену бесіду за стіною. Старий русин-служник, що розносив воду і виносив горшки, скорботно повідав стражникові про свою біду. Онука вкусила гадина (я й цього разу здригнувся), нога спухла, як колода, губи посиніли, дихання спирає...

«Плющ!» - блиснуло в моїй пам’яті. Коли котрогось із псів кусала змія, то дідо Земко дрібнив плющ і змішував із яйцем. Пес прочунювався за кілька днів. Я схопно відчахнув пагін плюша і потовк його каменем, загупав у двері. Вічко прочинилося. Я вистромив руку з ліками: «Розколотіть це з сирим яйцем і дайте малому проглитнути». Листяну подрібнину мовчки забрали.

Я б і забув той випадок, але служник якогось ранку нагадав про нього. Кладучи на приступку жбан із водою, він витяг з пазухи дві в’ялені рибини і семеро яєць у кукурудзяному кисеті: «Нога в дітвака загоюється, вже яблучко попросив. Донька вам подячно підносить дарчик. А від мене матимете доста води, щоб викупатися».

Так і було, старий заніс два великі дерев’яні цебра свіжаниці. Того дня ми мали славну гостину. Але перед тим файно викупалися. Рибу і яйця розділили собі на місяць прикорму, шкаралупу товкли і злизували порох. Він пахнув тютюном, але то нічого. Кусманці риби я не жував, а смоктав, подовжував насолоду. І тихо тішився, що нарешті в очах учителя постав як добувач. Бодай так міг сплатити йому за школування.

Сплив якийсь час, і вольний світ послав нам інші дари. Служник покрадьки видобув полотняний згорток, і моє серце відірвалося й упало йому під ноги. Якась віща сила шепнула мені, що це - від неї?! Я розгортав полотнину, як безцінне знамено.То був рукав від сорочки. Вишитий. А в ньому - цидулка. Очі не знали, на чому спинитися. Я занурювався лицем у тканини, так дитина тулиться до материної груді. Вона гіркувато пахла гривками льону, розчесаними вітром. Тим полем, на якому ми перетнулися з нею вперше. Сотні цвіркунів затріщали мені в голові від бентеги.

Гречин підніс до світла шитво: «Люблю і пам’ятаю, журюся й надіюся» - ось що промовляють ці нитки. Коли в нас буде вільна часина, я навчу тебе читати приховане у вишивках».

Я не знав, що існує й таке письмо. Зате добре вже знав читати звичайне. І латиною, і по-нашому. Переданий лист був виписаний вправною твердою рукою.

«Слава Ісусу Христу! Кланяється тобі Петро Іванів, записаний Соломою, що з верхнього кінця Підгорян, а зі мною і брат Симеон з горового скиту, що люб’язно згодився помогти мені, неписьменному, скласти це письмо. В першу голову запитуємо, чи дужий ти, чи здоровий? І нараз приступаємо до кореня мого діла. Кажу як при сповіді: був ти мені, Ферку, добрим помагачем у роботі і милим побратимом у годину передиху. І мислю, що так би воно й далі текло, якби не дочулася біда. Та що вдієш: смілість з гіркою долею попід руки ходить. Пишу я не для того, щоб судити, всім нам гірко, що так занапащається життя молоде. Чудно все робиться на цьому світі. Та Бог не без милості, чоловік не без пригляду.

Почуй тепер мою гризоту. Коли замкнули тебе в казні, покликали мене, аби я лаз підземний дочистив. Я звірив і доповів їм, що все довершено тобою. Пан комендант велів забути про тебе навічно і дав мені 10 срібних, котрі він, як чоловік служби і честі, має виплатити за оту важну роботу. Бери сміло, каже, - гроші без очей. Я і взяв. Та мені ті гроші вже не тільки руку печуть, а й душу. З чужого хліба не потовстієш. До всього, я не встиг виплатити тобі зароблене коло мене - 3 срібні. Отож 13 срібних повисли на мені, як чортова шкура. Ще 1 срібняк додав маляр Жига, що чується твоїм боржником за давню поміч. Для цього сердешний продав десять своїх образів.

Моя донька Юлина, котра теж кланяється тобі, відрядила мене до Божого чоловіка Симеона, щоб напоумив, як чинити. І от, потолкувавши, прийняли ми купно рішенець написати тобі про все листовно. Щоб знав: не позабутий єси і не ошуканий. Чесно зароблені 14 срібних чекають на тебе, і ти вільний розпорядитися ними, як хочеш і коли хочеш. Добрий чоловік зголосився передати тобі цю епістолю, і сам ти не затягуй - відпиши, якого нам порядку держатися.

Чули ми й про трафунок у Паланку з панством і псами, з чого судимо, що ти не втратив у неволі доброго гумору. А що потерпів повторно, то так воно ведеться: коршун бере першою білу курку.

На цьому звершуємо свій клопіт і зичимо тобі кріпості тілесної й душевної - я, Петро Солома, донька моя Юлина і брат Симеон. Він ще приписує дещицю від себе.