Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії

Гроші люблять рахунок і перерахунок. Це найліпше пещення для них. Віддавайся цьому сповна, з неметушливою радістю. «Радься» з грошима, на що їх потратиш, прислухайся до них - куди вони просяться. Рахуй гроші кожного першого і останнього дня місяця. Перераховуй до найменшої копійки. Вголос називай лише великі круглі числа. Грошей не рахують на порозі і за порогом, а також після заходу сонця. Не рахують гроші, кладучи на коліна. Не беруть гроші з чиїхось рук.

А де ж тримати гроші вдома, котрі не крутяться в роботі? Вони люблять місця біля порога, бо твій дім -це їх дім. А ще їм, як і домашнім квітам, смакує запах того, що споживає господар. Місце на куховарні їх теж вдовольнить. Найрозумніше розмістити відкладені гроші в шести різних сховках. А якщо ти чоловік із розмахом, то ще ліпше вкласти їх у шість прибуткових справ.

Не прибіднюйся і не проси собі мізерію. Проси понад потребу - і матимеш з лишком. Але на себе особисто користай лише за потреби, бо вищі сили «вріжуть» потік дарів, що звітрюються на пустощі.

Якщо ти зголосився служити грошам, то мусиш служити їм вірно, непохитно й до кінця. Тоді їх довіра до тебе й віддача будуть зростати. Не намагайся заробити для когось. Навіть для дитини чи матері ти не заробляєш, а вділяєш їм із заробленого. Гроші визнають лише одного господаря. У кожного повинні бути свої гроші. Що раніше твої діти почнуть заробляти на себе самі, тим ліпше і для них, і для тебе.

Якщо ти заповзявся володіти грошима, то знай, що й вони володітимуть тобою.

Гроші не зрозуміють тебе і образяться, якщо ти легковажно проминеш одну, другу, третю можливості, які можуть принести дохід і побільшити твій капітал. І понад це, сам мусиш повсякчасно шукати нові такі змоги, шукати й утілювати способи множення грошей. Бо ти служиш грошам, а вони служать тобі. Ви - одне ціле в цій безнастанній, нелегкій, але захопливій роботі.

Відкрив мені Гречин і магічний квадрат Піфагора, що помагає радитися з числами і притягує їх на твою потребу Хотів ще навчити, як вирахувати своє «щасливе нумеро», послуговуючись днем, місяцем і роком народження, іменем, прізвищем, а також знаком небесним, під яким ти прийшов у світ. Але його ми так і не вивели, бо я не знав достеменно, коли народився, а прізвище мені недавно вигадали Мордко з нотарем. Так я й живу «без щасливого нумера».

Сонце стояло в півлипи, коли Гречин почав свою лектуру. А як звершив - просинена темінь затягла наш притул. Її розріджувало місячне сяєво, що сіялося крізь дощаті стулки. Гостре, холодне око місяця кліпало до мене, як срібний талер. Таким був місяць і тої ночі, коли ми прощалися з Соломкою. Вона зливала мені, а я хлюпав повними пригорщами їй на груди й на плечі. Дівчина мовчки здригалася, приймаючи воду, як причастя. Вода стікала березово-білими руками, затягувала їх тьмавим сріблом. Здавалося, якщо торкнуся її пречистого тіла - воно

задзвенить, як моя радість. На порозі, облите місячним лоєм, стояло склянятко з вином. Його ми не рушили того вечора. Тепер я шкодував за тим місячним вином. Може, чари трунку вберегли б мене, загострили б око, а руку зробили легкою й замашною, як ліщинова рибальська притуга...

Одначе я проковтнув гіркоту, як Єврідам проковтнув свої зуби, коли йому вибили їх у кулачному бою. Бо ніщо не сміє вадити тобі в борні. Ні вибиті зуби, ні навіть відсутність зброї. Так, як чинив фестієць Гарматид. Коли вороги вибили з його рук меч, він продовжував битися голіруч. А коли відсікли йому руки й підтяли ноги, воїн кусав напасників у п’яти... Чи згадати атлета Демократа, котрий виходив на арену з хворими ногами. І коли вже не тримався на рівних, окреслював довкола себе коло і пропонував суперникам витягти його звідти. Вони не годні були це зробити, і переможцем оголошували Демократа... То була осібна школа Гречина - зазнайомлювати мене з титанами тіла і духу, котрі поборювали передусім ворога в собі.

Але тепер він говорив про гроші, говорив притишено і сухо. І слова його шелестіли, як злежані папірці: «Гроші -як їжак, котрого легко зловити, але непросто втримати. Бо їх приваблюють до себе не руками й не розумом, а зосередженістю й волею. Вчися зосередженості, якщо хочеш мати гроші».

«Як?» - вихопилося в мене.

«А так: помічай між кліпом ока довкола себе кожен рух, кожну щопту великого цілого, кожну змінну сутність людської природи. Починай з простенького - з найдрібнішої цятки, ну, хоча б на стелі. І вдивляйся в неї, вбирай очима, щоб проникнути в неї, як у клітину Первозданності, - і вона відкриється тобі, впустить тебе в своє лоно, аби ти вивільнився і сам диктував свою волю. Зачепи мізинцем ланку - і потягнеш ланц Усесвіту. Скільки тобі треба -

стільки собі потягнеш... Лише - в цілісному ретязі, не розриваючи ланок великої сув’язі речей...»

«Смішний дідо, - думкував я. - Геть бідака поплив розумом від переситу наук. Цятка на тюремній стелі, іцо звільняє... Ланц Усесвіту в гнилій ямі...»

Втім, смішним і дурним був тоді я.

Той поранок мені ясно свіжиться в пам’яті й нині. Глухо, як з води, брязкали по анфіладі замки - тюрма оживала до нового дня. Розбитий передсвітнім сном, я потягнувся до Гречина, аби прив’язатися до його заков. Так, як спутані коні, ми чекали щораннього входу наглядача. Тоді мій учитель м’яко зронив: «Це вже недовго».

Що «недовго», я не розумів. Але й не добивався пояснення, бо Гречин заходився щось виписувати на оберненому боці аркуша з посланням Мордка. А я згадав про цятку, з якою мені належить виправлятися. Задер голову і плинним поглядом обмацав стелю, вхопився за першу плямку, прикипів до неї очима. Темничні стіни підсвічував зачатий день. Іржава цятка на сірому тлі то губилася, то знов проступала, то подвоювалася. Від некліпності в’янула зіркість, витискалися сльози. Зате свіжів мозок, не роїлися думки. Промите сльозою око вирізнило в руцій ляпці гостру випуклість, іржу...

«Цвях,- здогадався я. - Це ж мій клинчик з Петрової коробиці, яким я пробив горішній настил на даху. Я тоді загнав його між плит та й залишив там. І, розчарований тоді невдачею, вернувся».

Я дурковато захихотів до цвяха, як до чогось рідного з того, вільного, світу. То був кріпкий тригранний кований клинець, яким Петро Солома запинав ланцюг на колодязному воротилі. Старого моє відкриття несподівано захопило.