Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії

Мені дуже припала до дяки ця оповідка. А рука мимохіть потяглася до пояса, де в теплому сховку спочивали дві монети, про які вже й забув.

«А чи можна вивідати в чисел, для чого я тут сиджу?»

«О, небеса! - скрикнув учитель. - Нарешті я дочекався від тебе першого зрілого запитання. Не «чому?», а «для чого?» І радо відповім на це: ти тут для того, щоб учитися. И зручнішого для цього місця й часу тобі годі знайти. Науки люблять тишу й непоквапливість. Скільки неуків, приміром, стали освіченими й прославленими людьми через хворобу. Гієрон, Птолемей II, Феаг, Стратон, Крітій... Будучи немічними, вони прилучилися до наук і свій дозвільний час використали для слухання вчених бесід. Аж поки самі не стали повчати й служити громаді. А ти при цьому ще й здоровий. О, як би ті мужі позаздрили тобі!»

Це звучало смішно, але справедливо. І я занурився в науки, як у води живі. Гречин навчав мене всього попасом, вибираючи саму густоту і наповнюючи тою просвітньою оливою мою голову, як лампу.

З вугликами на стіні і з прутиком на долівці ми пройшли математику й геометрію.

Уявно занурювалися в геологію землі. Пласт за пластом. Мені це потім дуже знадобилося в криничарському ділі. Від нього тоді я вдруге почув про «земне масло». Виявляється, так древні називали золото. І я згадав старого Данила-копача, що під Ардановом «сокотив земне масло». Що він мав на гадці, той смішний дідко? Мій учитель для більшої наочності щербив камінь і розтирав на долоні тюремний прах, і навіть власне тіло покликав до прикладу. Виходило, що ми з тієї ж землі і зліплені, і розмочені водою. Тому й прив ’язані до неї незримою пуповиною, з неї сили беремо через плід і злак.

Дісталися ми з ним ідо небес, щоб вирахувати хід світил і їх закони, знаючи які - легше вирівнювати свою земну путь і мати на щодень розуміння про дощ, сніг, вітер. Наукою їх звіряти, а не хворими кістками, як це чинять темні люди.

З подивом немалим дізнався я, що земля наша кругла, як клубок ниток, і так же пов’язана дорогами-нитками, аби колись єдиним став і поріднився між собою ввесь рід людський. А для цього кресляться мапи, ліпляться круглі «земні яблука», щоб видно було, де ходити і де плавати, і які де гори громадяться, і які просторяться ліси й пустелі, і які розверзаються моря. На перевернутій мисці Гречин вишкрябав гвіздком свою мапу і показав мені, де його сонячна Еллада, і де сніжна Московія, де владарюють німці, ляхи і шведи, і де приліпилися до моря турки, і де світиться

Свята земля; і посеред цього просторового світу мізерною крихточкою теплиться в долонях гір Мукачево з похмурим Паланком, пристанищем нашим. Я вдивлявся в зачаділе денце, як у якесь диво-свічадо, наче хотів там уздріти себе. Поки не скочила на оту цятку блоха. Тут їй було привільно. Не так, як мені.

Мудрий мій навчителю, складаючи тобі запізнілу в часі подяку за прищеплені школи, я виокремлюю головну з них -школу нутряної свободи, школу бадьорості й радості духу. Бо все наше щастя -у нас самих, і в цьому благодать. Там, за пліснявими кам 'яними стінами, здобув я цю науку як друге похрещення. І з цим скарбом пішов по життю, а він уже притягав до себе всі інші добра.

Мене дедалі більше гнітила замкненість простору, малорухливість, недоїдання, мертвотність плину часу. Час тут застигав, і застигала кров у жилах, втрачала нурт. Здавалося, що кам’яна могила насідає й душить, забирає останні крихти тепла, висмоктує сили. Гречин видів, що я караюся, марнію тілом і чахну вдачею. Тому й завгуряв мене, давав заняття для розуму. Але що це варте без поживи душевної? Сухі науки, як суха ложка в рот, не лізли в зневірену, пригноблену душу.

Я чувся обрубком, як той чоловік-півчоловіка Ілько Кривондя, що в своєму порепаному сідлі циганив на торжищі. Правда, в мені відмерла верхня половина, а бідар Ілько не мав нижньої. Коли я приторговував там Галасовими горшками, він любив погомоніти, позираючи знизу крізь вицвілі порошані вії.

Видати, був той затятим перебойцею в юності, бо першим зголосився на поклик куруців повстати проти австріяків. Заколотників підперли грішми тутешні дуки. Купецтво рушило за привілеями, за сокрушенням обтяжливих податей. Пристала тоді до них добра ватага русинів, котрим не було чого втрачати. Ці злакомилися на казани варива з бараниною і на ковану обувку, і на мушкети. Зі самострілом у руках і голяк чує себе чоловіком. Ворохоба в Мукачеві збудила дух графа Імре Текелія з Кешмарка. Він послав куруцам полум’яну гратулу і хуру зі зброєю, а скоро й сам приспів із войовничою, та ріденькою армадою.

Текелі рвався в Паланок, де замкнено було його любаску їло ну, вдовицю Ференца Першого і доньку хорватського бана Петра Зріні. Свекруха Софія Баторі і віденський двір не зволяли їм побратися. Збурники облягли фортецю й стали дертися на стіни. Може, вони й зломили б перепону плохенького гарнізону, але з підмур’я їх відволік регемент уланів. З ними зійшлися на полі Нярош, що об тій порі заткане цвітом дроку. Австріяки зустріли їх гарматними бехами в лице.

Ілько, якому дали кобилу, летів з іншими комонниками на розпечені жерла з щербатим тесаком у руці. І в одно горло з іншими комонниками ревів: «З Богом за вітцівщину і свободу!» Він не загадував, яку вітцівщину і чию свободу йде боронити, горлав, бо так чинили інші, бо так було вишито на корогві. Та й коли ти ревеш, страх виривається з тим ревом. Ядро гупнуло перед кобилою, і та стала свічкою, задрижала на обпалених ногах. Ілько зірвався в жовте бур’янище, та встиг, падаючи, вхопитися мертво за попругу рукою, а зубами - за стремено. Так його й заціпило, так і волік його кінь через ціле поле з каміняччям. До стану повстанців нещасник дістався з кривавими ціпами замість ніг. Різник із Гаті обтяв їх по самі крижі...

Так було тоді під Мукачевом. І схоже було по часі під Довгим, коли торговець сіллю Хома Есей наново підняв куруців. Лабанці розбили їх і розсіяли навсібіч. Горопашне вояцтво вдарило чолом перед Ракоцієм Другим, підрослим сином Ілони Зріні, закликаючи його вести їх на нову брань. Того це зворушило і розіслав він по всій землі угрів свої знамена як заклик уставати проти свавільних Габсбургов. Та й сам прибіг до своєї Мукачівської домінії, де боржій заклав монетарню, аби карбувати срібло й медалі для завзятців. Звідси ж заголосився до всього хрещеного світу, аби почули підневільний крик його народу і не судили його неправедно, бо на вістрі їх зброї немає ні облуди, ні зиску, ні іменної слави.

І рушив тоді в глиб старокоролівських теренів «корабель залізного кота». Так нарекли військо Ракоція. І вогонь повстання вхопив країну, як пересохлу копицю. І земледільці з косами й вилами вливалися в той людський руйнівний бурчак, бо вістував їм князь зрушення податей і повинностей. І обступили вони знову в падолисті 1705 року Божого Паланок, а по Йорданських святках австрійський гарнізон, що числив півтисячі багнетів, склав цівки під ноги обложників. І переказують, що кожний третій голос у тій переможній армії був русинський. Ракоці сів у Паланку і любовно кріпив його «на вічну пам’ять ділам». Для цього покликав удатних будівничих з Парижа. У своєму деннику письмовому князь зазначав, що «паланком» називали в турецьких станах огорожі, обплетені лозами, затулені полотнищами і обмащені глиною.

Звідси, з-під мукачівських мурів, потуга проти віденського цісаря ширилася далі. Але, досягши свого вершка,- захлинулася, як це стається з чоловіком, котрий переп’є. Куруци перепилися перемог і переситилися здобиччю. їм пом’якшували побори, дарували свободи, скасовували «комісію з купівлі», вертали воєнні трати. Люди залишали армію Ракоція. Лише капітан Іштван Шеннеї не хотів скоритися імператору Карлу VI і до літа 1711 року замикався в Паланку з когортою найвідданіших повстанців...

Так славить історія. Та все це було вже потім, без шукай-біди Ілька Кривонді. Після мукачівської битки коня від нього забрали, бо як безногий на нього вилізе?! Добре, що залишили хоч сідло. Ілько пришив його до пояса і так совзав по землі, переношуючи влегшене тіло на руках. І дали йому ще медалю з вибитим княжим профілем. Він її не пропив, носив на шнурку разом із хрестиком. Ґазди, вчорашні куруци, що приганяли на торговицю худобу, завбачивши обтерте залізко на жебрачих грудях, криво всміхалися у вуса.

Я любив тоді слухати Ількові повісті, холодіючи думкою: як себе чує переполовинений чоловік? Тепер себе так почував я, цілий, здоровий, але із задушеним, замкненим серцем. Це видів і розумів мій сусіда, та чим міг зарадити ув’язнений ув’язненому?!