Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії

І тоді він, не владний над замками, відкрив мені інші двері - двері Слова.

«Тобі холодно в руки і ноги?»

Я ствердно хитав головою.

«А чоло мерзне?»

«Ні».

«Тоді уяви собі, що все твоє тіло - чоло».

Я уявляв, і на хвилю по правді ставало тепліше.

«Ти голодний? Чому ж тоді впустив кришку хліба на землю -для миші? Вона прийшла й наїлася. І вона вдоволена, а ти, бачу, не дуже. Епікур з Гаргетта сказав би на це: «Кому не досить малого, тому всього мало». Він, до слова, споживаючи лишень хліб і воду, ще й хапався сперечатися із Зевсом, хто з них щасливіший. Невже ти заздриш тим, хто за решіткою знадвору? Схаменися! Гадаєш, вони вільні? Овва, будь-яка влада - це почесне рабство. Вільні ми з тобою, бо робимо те, що хочемо. А вони роблять те, що мусять».

Гречин перевертав мій дотеперішній світогляд навиворіт. Коли мене запопадала нехіть до всього, ба навіть піднятися з лежанки не хотів, старий розтермошував: «Уставай, лінощі геть одганяй! Там, де безділля, робиться млявим дух, а тіло йде до упадку. Шість годин сну - цього досить і для молодого, й для старого. Навіть соловей це знас. Як гадаєш: для кого щодня сходить сонце, для кого співають птиці?!»

І ми дочасно зустрічали сонце. Воно нам не являлося, зате збризкувало медом свого проміння листя липи. Ми тягнулися до тієї роси перстами і злизували її, як патоку. Струмені світанку вривалися в наш грот чистим вогнем. Ми пожадливо хапали їх ротами й п ’яніли. То були вправи дихання, коли набираєш повне черево чистого воздуху, затримуєш його, аби наситити всі органи, а тоді звільна випускаєш через зуби, через ніс, вуха і очі. Так, щоб прочистити мозок і наповнити його живлющою небесною наснагою. Таке дихання відкрив собі в порятунок Стратон, син афінського вельможі Коррага. Від народження кволий і хворий на селезінку, покинутий зневіреними лікарями й друзями, він почав рятувати себе самосилом. Зробив маленький гімназій - дахівку з піском, і став муштрувати себе тілесними вправами. Та позаяк сили не мав, то спочатку лише дихав на повні груди. І це дихання влило в нього міць і мужність. Мало, що здоров’я зміцніло, оте заняття захопило його неподільно. Він переміг не тільки свої хвороби, а й найсильніших борців Афін. Чотири рази поспіль вінчали його чоло лавровим вінком фаворита Олімпійських ігор.

Тепер і ми дихали, як Стратон.

«Plus vigila semper: ne somno deditus esto, - видихав Гречин з воздухом якусь повчальну сентенцію. - Більше не спи, аніж спи. А спиш - не пересипляйся».

«Довге лежання - всякої скверни пожива», - доповнював завчене я.

Велике благо - мовчання. Бо той, хто вміє розумно мовчати, бесідує з Богом. Але саме слово - велика сила. Щоправда, тут більше важить, не скільки слів і які вони, а те, як їх підібрати, розмістити і як виголосити. Напучуючи мене в красномовстві, Гречин ніби вливав у мене новий стрій розмислення, новий сенс життя. Зі струнких і дзвінких, наче литих із бронзи, словесних рядів, вилущувалися істини, що ставали опорою, стовпцями для моєї хиткої свідомості.

«Сам собі не переч, із собою не будь у роздорі», - зачинав Гречин нашу словесну гру.

«Поспішай до мене, але до себе - насамперед», -підхоплював я.

«Що йде на шкоду, позбудься того, хоч воно тобі й миле...»

«Най, коли прийде пора, над багатством глузд бере гору».

Я мав добру, незасмічену пам’ять і тряс наче з рукава почутими раніше від навчителя словомовками.

«Будь і твердим, і м’яким - залежно, в якому ти ділі...»