Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії

«Як ви вгадали глибину лазу?» - не вдержав я цікавості.

«Я не оракул, аби вгадувати. Я вираховую. Ось! - показав на стіні рядок виписаних червачків, коліщаток і паличок. -Це розрахунок висоти гори, криниці і лазу. Я дещо знайомий із геологією і хімією, а матеріал, який ви піднімали зісподу, весь час був мені на очах».

З того пояснення я нічого не вклепав і тому звернувся до простішого: «А ключ? Як ви зладили ключ до кайданів?»

«Як? А як чоловік знаходить ключ до жіночого лона, аби залишити там сім ’я ? Як бджола знаходить свою борть і свій щільник? Як травина намацує тріщину в камені, аби пустити в неї корінець? Як птиця, облетівши тридев’ять земель і морів, вертає до свого гнізда? Все скоряється закону доцільності і тяжіння одне до одного. Все суще довкола звучить, шепоче й співає про це. Навіть замки на наших оковах. Досить лише прислухатися, придивитися - і вони піддадуться. Бо не ти для них, а вони для тебе...»

«Цей дідо не безумець, - дійшло до мене. - Цей дідо мудрець».

Він розділив, скільки маємо з’їсти на полуденок і скільки на вечерю.

«Не будемо вподібнюватися нерозумним сицилійцям, які звели пам’ятник обжерливості, чи Діонісію з Гераклеї, котрий через пересит так затучнів, що його нечутливе сало вночі проштрикували довгими голками, аби не задихнувся. Надмірність - тихий убивця. І ніколи не буде мало тому, хто задовольняється малим».

Повинен зізнатися, що мені цей талант нелегко давався. Я виїв свою частку в два-три куси, а до ситості було далеко. Мій сусіда це завважив і посміхнувся: «Зачекай трохи, мій дорогий попутнику, і я пригощу тебе стравами, від яких буде сита твоя голова, а шлунок залишиться легким і назавтра. Ніяка найпишніша учта цього не дасть».

Не знаю, як щодо обіцяних тих гостин, але вечерю я теж мусив «заробляти». Він оснастив мене каменем-рубилом і я заходився довбати ним жолоб у долівці під вікном. Ямка вже була завглибшки в долоню ребром, а я мав рубати далі. Ніздрюватий камінь помалу кришився - коритце глибшало й ширшало.

«Для чого воно?» - спитав я.

«Завтра побачиш».

Наступного рана мене розбуцив дзюркіт води. Надворі шемрав тихий літній дощ. Дідо щось ворожив, колінкуючи під стіною. Я продер очі й увидів, як знадвору з липової гілки в’ється віночок із листя і ним стікає в кам’яну довбанку дощова водиця.

«Ну ось і готова твоя купіль! - радісно обернувся до мене. - Скупайся в небесній воді і будеш, як Ясон».

Вода дзюрила по стіні, як колись у дитинстві крізь діряву дахівку Влениної кучі. Я всміхнувся тій згадці. Вперше за ці дні.

«Радість - найліпша вода, що омиває наші душі, -прояснів і він лицем. - Тому я й подарував тобі цей дощ... Як той простолюдин Синет, що зустрів на березі ріки царя Артаксеркса. Він так розхвилювався, що набрав повні пригорщі води і вигукнув: «Могутній царю, я хочу вшанувати тебе чим можу, і щоб ти не пішов від мене з порожніми руками, - візьми в дар воду з ріки Кір». Ті слова розвеселили Артаксеркса, як зараз тебе мій злиденний подарунок... Сміх розхитує й розсуває ці стіни, бо їх мурували для плану, стогону й скреготання зубного. А тут раптом сміх. Вчімося радіти з малого! Вчімося від малого солов’я співати, коли довкола залягають сутінки...»

Тоді я відчув, що мене починає в’язати з цим дивним чоловіком щось більше, ніж залізний цеп. У глухій ямі, відрізаний від людського світу, він сотворив собі свій упорядкований і навіть зручний світ і жив у ньому повноправно й повноцінно, не маючи себе за ізгоя. Радше навпаки.

«...Але ти вмивайся, вмивайся. Ми ж бо не захряслі дарданеї, яких миють лише тричі в житті - при народженні, перед шлюбом і біля гробу».

Того дня мені знову в поті чола довелося заробляти собі корм. Моя вчорашня ложка лежала переломлена в кутку серед інших трісок. Натомість дід простягнув мені свіжу гілку.

«Знову? - видушив я з себе. - Нащо?»

«Хіба ти не вистружеш для себе ліпшу ложку? І хіба тобі не кортить досягти в цьому ділі майстерності?»