Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії

Паланку. Поряд росла самотня груша-дичка, що грала на сонці, наче монетами, лакованими листочками. Вочевидь її посадили для познаки ті, хто прокопав цю тунелю.

«Здоров, істинне дерево свободи!» - погладив я шерехатий стовбур дички. Тоді змив із себе в ріці глину й павутиння. Добув з-під корча величезного рака і задами городів побіг до заповітної Соломиної осади.

Вона годувала курят, так мило ціпоніла до них, що я ладен був сам стати когутиком, аби поклювати з її жвавих рученят.

«Юлино-Перлино, звари мені рака, бо на полуценок у замку я вже спізнився. З рака масті натопи і вечерю посмачи...»

«А ти заслужив її?»

«Заслужив. Я прогриз цілу гору й на колінах прицабав до тебе. А ти мене проганяєш».

«Я не проганяю, але хіба такі замащені просяться в гостину? На твоєму шматті ріпу можна садити. Ану здирай його з себе».

«А ти не злякаєшся мене голого?»

«Не бійся, босий голого розуміє, - вона прочинила двері до хлівця. - Прикриєшся там платом».

Я роздягся, обтулився рядном, в якому носять сіно.

«То де мій полуценок, дівице Соломице? - застогнав у шпару, через яку хлівець протинала сонячна струна. - Я такий голоден, що на очі вже не виджу».

«Заїж соломи, коли так любиш її поминати», -відізвалася вона з шопи-варильні.

«Ще й як люблю її, небого. Як віл у голодну зиму».

«Позирай, аби язик тобі не поколола».

«Що язик, коли вона мені все серце поколола».

«Не реви, я лік знаю, - принесла запіканку з кукурудзяної крупи, зеленої цибульки і яйця, а до неї - мися стуценого узвару. - Вина не даю, бо ти й так дурний».

«Я не дурний, я задурманений. Мабуть, дурних вишень наївся. Тепер мене лише до того дерева хилить, з котрого їх смакував. Там ще дві ягоди лишилися, найсолодші...»

«Солодке, леґіню, по гіркому їдять. Кусай уже!»

їли ми в тихій мовчанці. Я не стільки страву їв, як поїдав її очима. І вона незмигно обливала мене горіховим лоєм своїх прекрасних очей.

Коли стала збирати посуд, я взяв її за руку й прихилив до себе: «Будь моєю».