Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії

«Йой! - скрикнула вона і заплющила очі. - Нараз забирай, бо я направду подумаю, що вони мої».

«Вони твої, Соломко. Я заробив їх для тебе».

Її очі перемінилися з молодого горіха на стиглий, потемніли: «Хто я тобі, щоб тратив на мене свій заробок?»

«Ти мені... ніхто... Бо я не володію й ниточкою твоєї сорочки. Навіть тінь твоя не належить мені. А при тому ти для мене все, бо моє серце повсякчас із тобою. Ти зрушила його, коли зачепила того ранку, і забрала з собою. То хто ти для мене, Юлко? Я й сам цього не знаю...»

Вона розпружилася, стала навшпиньки і з лукавинкою в голосі скомандувала: «Ану, чим ти там погрожував мене вколоти?»

«Потятко моє маленьке!» - придихнув я, бо вона затріпотіла в моїх руках, як перепеличка. Так перелячно билися під руками ці пташки, коли ми в дитинстві накривали їх у траві сорочинами. Її тверді губенята подалися, пом’якли й розкрилися, як у пташеняти. А волосся - аж дивно! - пахло свіжою соломою, прибитою коротким літнім дощем.

А потому ми їли вишні, поклавши голови в кубелечка прив’ялої отави. Вона годувала мене.

«Шкода, що миски немає, - сказала пришептом. - Але не біда», - розстебнула сорочку до пояса і насипала собі ягід на твердий живіт, як на таріль. Я тягнувся губами й збирав їх, глитаючи від хвилювання й кісточки. Густий сік стікав виярочком до пупка і я злизував цей терпкий струмочок. Коли я виїв усе з того духмяного тареля, на білих горбиках залишилися лише дві тверді ягоди сосків. І я з незнаною доти пожадливістю потягся до них. А вона ще й збитошно нашіптувала мені на вухо співаницю:

«Наварила лободи та й без солі, без води,

З рака масті натопила та й вечерю посмачила.

Сип солі, яка буде, бо вже легінь їсти буде».

(Я не святий, я знався з жінками, з нашими й чужими, що дарували мені крихти радості по світах. Вони по-свосму любили мене, і я віддаровував їм ласкою, бо як інакше може бути між людей... Але доки віку, пам ’ятатиму таїнство того гріховного причастя з таці засмаглого дівочого живота. Тоді ми довго не могли розліпитися, навіть одягаика не вадила нам. Та люди, як би не жадалося їм цього, не можуть в солодкій млості тілесного поклику зіллятися назавжди. Нарізно сотворено чоловіка і .жінку, і нарізно вони мають пройти свою земну путь, лише в короткі щасливі миті стуляючись водно).

Я розповів Юлині про нашу знахідку, а головно про тс, іцо напоумив мене на це той чудний арештант. З його поради все пішло в нитку.

«Виходить, Соломко, що цей дарунок не стільки від мене, як від нього, - показав я на чобітки. - Недурно ти його підгодовувала».

«Не смій так казати. Дати потребуючому - як у Божу руку покласти. Той сердешний не йде мені з голови. Вони його в темниці тлумлять, а він їм ще й помагає».

«Він помагає не їм, а нам. Ми його обдарували, то він і віддячився».

Знову темна тінь залягла в її очах: «Помагати, Ферку, треба не за щось, а просто так. Бо в цьому правда. Вся злоба серед людей через малість добра й любові».

За ті слова я полюбив її ще більше, бо промовили їх не стільки уста, як душа.

«Соломко, ти говориш, як монах Симко, той, що живе в печері під Чернечою горою. Я чув, як він казав малярові: «Що в нашій силі, пожертвуймо Богові, а Божа сила примножить нашу немічну силу».

«Істинно каже. Я вірю, що знайдеться сила, яка переломить силу сильних. О, я дала б найдорожче за те, аби той достойний чоловік дістав волю!»