Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії

Наляканий цим безумством, я відсахнувся і мало не впав, забувши, що прикутий до цепу. А він виголошував далі низьким наспівним басом: «Якби я мав багряницю, я б накинув її тобі на плечі, як це робили славні спартанці з тими, хто вертався з бою переможцем. Але наразі я не маю пурпурної тоги, через те можу вчинити для тебе лише дуже мізерне, - видер зі своєї сорочки пасмугу і став навколішки. Обережно, щоб не вразити рану, просунув під обруч ганчірку і обв’язав мою щиколотку. - Це доки не затвердіють на шкірі рубці. На душі вони затвердіють пізніше».

За мить він розкустрав п’ятірнею бороду і знайшов там прив’язане залізце. Я його впізнав - з Петрової скриньки, закинуте сюди мною зі шнурком. З подивом я узрів, що тепер це залізко, зігнуте й підточене, служило старому ключем. Він одімкнув ним спочатку мої колодки, а затим свої. І пояснив: «Не можуть люди, навіть найближчі, найрідніші, бути довго поряд на відстані подиху. Цей закон - вищий закон свободи людської душі - не сміє порушити ніхто. А вони посміли... Бери оберемок соломи й мости собі закут, де тобі любо. Раз у день вони приносять їство і воду - тоді й будемо в’язати себе одне до одного, якщо їм так забаглося. Що взяти з людців, котрі тюрму носять у грудях своїх і головах...»

Я сів на гниле ложе й занурився в свої журні думи. А мій сусіда заходився щось ревно розтирати паличкою на камені. Він був чудніший, ніж говорили про нього. Мене, схопленого й прив’язаного до ганебного ланца, назвав переможцем, а тих, що гелгочуть за вікном на волі, -ув’язненими.

Перехопив мій насторожено-подивований погляд і зичливо запитав: «Смію задовольнити свою цікавість: чи не маєш ти вошей?»

«Я не вошивий», - сердито буркнув я.

«Це добре, а все ж помастися моєю маззю. Цим тут не варто легковажити, як свого часу допустився того Ферекід Сироський. Він похвалявся своєю мудрістю, а на воші не звертав уваги. Доки вони не заїли його живцем, обкусали навіть пальці до кісток... Тож присувайся сміливіше до вошивої мазі, мужній уношо».

Що б він не говорив, це звучало врочисто, з поважною протяжністю. Дещо схоже промовляв у церкві наш отець Димитрій, коли тлумачив Євангелію.

«Звідки тут ліки?» - запитав я.

«З неба і землі. Звідки ж їм ще бути? - здивувався старий.

- Я змішую плісень зі стін з вушною сіркою і пташиним послідом, який зішкрябую з підвіконня. Це не лише від вошей і бліх помічне, а й від мокрого кашлю, від сліпоти й від задухи. Від тюремної печалі - інші ліки».

«Мені б ліпше вмитися», - сказав я, потираючи липке, свербляче тіло.

«Добре, - сказав він роздумливо, - завтра я подарую тобі дощ».

Я не знав, що на це повісти, що думати. Понуро мовчав. Коли нам принесли харч, ми чинно сиділи рядком, на одному ланцу, як галерники. Дві коновки води і горнець колотянки

- товчена ріпа із запареними остюками. Таке бідняки дають хуцобі. Я не їв три дні й мимоволі потягся до горшка. Та рука сусіди накрила його: «Ти ще не заробив свою трапезу».

Я вилупив на нього очі. А він ступив до вікна, яке наполовину застеляла липа, і відломив розсішку: «Зроби для початку собі ложку».

«Чим?»

«Зубами. Заодно й почистиш їх. Чи ти гадав, що зуби дано нам тільки для їдженя? Чим же тоді виготовляли собі знаряддя давні люди?»

З нехіттю взявся я обгризати паличку. М’яке дерево піддавалося, проте ложка виходила кострубатою, сучкуватою. Старий спочутливо змірив очима мою роботу й посяг знову до своєї кошлатої бороди. Намацав там крихітні піхви і витяг з них лезко довжиною в мізинчик. Простяг мені. Робота заспорилася, і я легко довершив свою струганину.

«Звідки це у вас?» - запитав я.

«Я давно тут живу. Це мій замок, а не їх. Наш із тобою. Бо ти проліз у його надра, а я проник у його потаємне нутро».