Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії

«Дівочко-зозулько, та що ти маєш такого дорогого?»

«Маю, - притишено шелеснула губами. - Тебе».

Я стих, зломлений її зізнанням. Спрагло спивав очима з її лиця безмежну ніжність. Біле пір’я хмар над нами грало медовим світлом. Непорушний спокій вечора повнив наші серця. Та враз вона схопилася: «Тобі дурнички в голові, а мені сіно робити».

Я теж підвівся, аби помагати їй. У наших краях так кажуть: «робити сіно». Бо це направду дуже важка робота. Її повинен знати навіть непотріб, що невдатний до жодного іншого діла.

Добру седмицю ще чистили колодязь, доки не стали ногами в рідку каламуть. Через двір на цапиках перекинули дерев’яні жолоби, в них гонведи виливали цебра з рідотою, вона стікала за мур. Мене до тієї роботи не в’язали. Мене чекав інший уціл. Я чув, як Петро прираджував коморного: «Дошки деінде зогнили, і прохід засипався, але то нич. Наш Ферко - як глист, він пролізе. Ще мати’му, прощена би, в ціркусі звивалася гадиною під сволоками. Дітвак у неї вдався. Не журіться, пане, він пограйки все поладить».

«Ну-ну, - подумалося мені, - вхоплю і я шилом меду».

Привезли нарізаних з акації дощиць. їх я мав наміщати замість зогнилих. Спорядили мене лойовою лампою, шнуром і багнетом - раптом якась звірина трапиться в норі. І я поліз, занурився в затвердлу тишу. Попервах на душі було мулько - сам під пластами землі,, як живий мрець. А далі помалу звикся, веселив себе співанкою. Кріпив дошки, збирав у міхи потерть і подавав на-гора. Тут дихалося легше, ніж у колодязі, бо протяжило і сирість не кришила костей. Робота як робота, нашого чоловіка ніякими труднаціями, ніякими притісненнями не напуциш: заліз червак у хрін і гадає, що то його дім. Це про нас, русинських трударів.

Першого дня стер я до крові лікті й коліна, мусив пришивати шкіряні латки. А далі заспорилося. Шнурком відмірював денний прохід і ввечері показував управителю. Коморний вдоволено біг із шнурком до коменданта. За прочищений лаз мені обіцяли пожалувати десять срібних. Я чувся багачем. Розмірковував, на що потрачу гроші: перекрию Вленину халупу, настараю їй дров на зиму і куплю козу, а для Юлчиної кобили справлю нову збрую і м’яке сідельце, як у паній на кінних шпацірах. Має на все стати, ще й залишиться дещо в поясний потай. Мене весь час гріла ця думка, я починав доганяти сенс Мордкових напучувань. Чоловік із грошима в поясі - зовсім інший чоловік.

Під землею, як і в небі, є своя принада. Тут не заважає тобі людська тіснота й глупота. Тут ти на привіллі, пан своїм гадкам і газда своєму часові. Тут гостриться слух, втишується кров і смирнішають помисли. Чому схимники замикаються в печери? Замкнутися самому - інше, ніж коли замикають тебе поза твоєю волею. І за що? За те, що ти любиш свою землю і борониш її людей від сваволі... Про це я тепер думав часто. Надто після тих Соломчиних слів.

Що найдорожче для чоловіка? На небі - рай, а на землі

- воля. І хіба мої наймачі, що ув’язнюють у замку своїх ненавидників, не цим переймаються, посилаючи мене розчищати підземний лаз? Хіба не зі страху можливої неволі, якщо доля обернеться виворотом, і нинішні тюремники, обложені, самі можуть стати в’язнями? Виходить, я прокладаю прохід волі. То чому б цей прохід не послужив отому невільнику вже?! Ця думка, як гостра тернина, засіла мені в голові. І я почав усвідомлено плекати її.

Спершу я міркував про підкоп, але твердь земляну не осилив би. Та й не зробиш цього на людських очах. На дворищі роїлися челядники, над головами гула бджолами липа. Її називали тут «деревом свободи». Мені ця назва любилася, за неїя й зачепився. Якщо не приходить рішення на землі, чекай його з неба. Не пригадую, де я це чув.

Нарешті якогось дня Петро зачерпнув із відра горнятком і взяв воду на язик: «Завтра-позавтра дістанемося щирого жерела».

«Звідки ви знаєте?» - запитав я.

«Смак і запах мені підказують. Чиста вода не має ні запаху, ні смаку. Тому й смачна».

Набилося люду, що не відривав очей від криниці. А я -від липи. Мусив спішити. Дочекався півночі, і під перегук другої сторожі одним махом видерся на дерево. Босі ноги добре чули замшілі нарости на стовбурі. Густе пагілля лягало на піддашшя вежі. Я розібрав чотири жолобчасті черепиці, цього було досить, аби прослизнути під покрівлю. Доста було й місячного присвітку, щоб очі, призвичаєні до підземної темені, обвиклися. Порох у палець лежав на кроквах. Я розгріб його й намацав шерехату глиняну плиту. Залізним клинцем, який прихопив із собою, намацав замащений шов і продірявив його. Плита була завтовшки в півдолоні, зате широка в добрі два лікті. Я здогадався, що ці плити лежать на кам’яних арках, мурованих ізсередини тюремної келії.

Мозок кипів у розмислах: якщо мені вдасться підважити плиту кілком і спустити в казню ремінь з мотузком, однаково я не зможу підняти старого на три людські зрости. Такою, на перший прикид, мала бути висота тюрми. Даремна затія. Я склав черепицю на місце і зсунувся стовбуром униз, шепчучи: «Дякую тобі, липо, за послугу, але цього разу свободу ти не подарувала нікому». Листя тріпотіло винуватим шелестом.

Зате в норі все йшло гладше, ніж я сподівався. А тим більше, ніж гадали мої зверхники. Мірки шнуру довжилися день при дні. Інколи із зустрічного боку лице мені холодив свіжий люфт і вчувалося, що пробивався запах риби. Та я не галаманив, я відтягував вихід, бо замислював у замку інший викрут. Я вирішив передати старому напилок і шнурок. Він підпиляє ґрати і шнурком злізе в двір, а я спроваджу його до колодязного лазу. Для цього підгадаю час, коли вартовий відійде, а Палений при мені кличного голосу не подасть...

Все, що треба, я приладив і чекав наступного вечора, чекав урочистої купелі у воді відродженого колодязя. Для цього дійства вже зносили під липу діжі, кухви й цебра, збивали столи для гостини. Тим гармидером я й хотів скористатися. Й не здогадувався, що того підвечірка і сам скупаюся в жаданій купелі - милій Латориці. Не відав, що занурюся в іншу чуцесну криницю, даровану долею, котра, відбираючи щось, часто сподобляє нас іншим. І навпаки.

.. .Спочатку я подумав, що очі запалилися від лампового чаду, охолодив їх слиною, та це не помогло. Не врадив би тут і дідо-зелейник - в очі вдарила ясність днини. Лаз просвітився вузькою кострубатою ополонкою. То був світ Божий, і я прорив до нього дорогу, як кріт. Яма виходила під навислий бережок, порослий колючим глодом і резедою. Якби кому довелося сюди продертися, він ніколи не здогадався б, що під вирвою приховано хід до самого серця