Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії

Зігнали з полонини отари на зимівлю, став хлопак перед паном-ґаздою.

«За чим ти прийшов?» - звідає Голодняк.

«За виплатою».

«Овва, ти багатий чоловік, що панам продає і позичає, а при цьому їсть чужий сир і вбирається в чужі лахи. І ти просиш грошей?!»

Вівчар стояв мовчки, заземливши очі. Він, як і пан його, не любив много пискувати. А пан провадив далі твердими від спокою губами: «Першу дурницю ти вчинив, коли продав мені своїх овець. Кожна з них могла вкотити бодай по ягничці, і ти вже вернувся б з малою отаркою. Міг спродати сир і вовну, а по другім-третім літі вже сам наймав би вівчарів. Друга дурниця - позика. Я не дорікаю за те, що ти позичив, бо гроші мають «робити» гроші. Але ти не смів віддати всі гроші, що мав. Чоловік без копійки за душею -пустий, як порхавка, і така ж пуста його планида. Вчора ти давав, нині просиш, що ж буде завтра? Завтра понесеш жидові в заставу сорочку й станеш йому довічним рабом. А сам своїх рабів вірних згубив на пні!»

«Яких рабів?» - обмер хлопець.

«Яких? Малих німих рабів, що служать нам ревно й справно і нігда не злукавлять, не прозрадять, як слуги-челядники, котрі зизим оком прицінюють твої статки, а руками трощать твій реманент. Я кажу про гроші, котрі всьому голова. Просвітники, попи й пропийдухи будуть тобі казати, що гроші не головне. Так, не головне, бо вони стоять попереду головного. Казатимуть, що за гроші не купиш здоров’я. По правді, не купиш, але без грошей скоріше його втратиш, ніж із ними. Не в грошах щастя, - толоче жеброта. Може, й не в грошах, але з ними маєш більше волі і спокою. А хіба це не щастя?!»

«Тоді і я щасливий, бо без гроша, маю спокій і волю йти на всі чотири вітри», - всміхнувся хлопець. Його звали Цало. Повного імені ніхто не знав, так його кликав батько.

«Так, Цале, можна вандрувати на всі чотири боки, і ти повсюдно будеш дома*. І кожен вітер, що дутиме в твої плечі, буде попутним. Але так буде лише тоді, коли ти матимеш гроші».

«Я вам, пане, вірю. А колись, може, й на собі звірю. Коли теж матиму гроші».

«Ти їх матимеш. І матимеш много, якщо примусиш їх служити собі. Бо той, хто служить комусь за гроші і хто служить грошам, ніколи не має їх доста».

«А скільки чоловіку доста?» - запитав Цало.

«Є міра в розумного чоловіка, але немає міри в грошей. Якщо ти відкриєш для них греблю, гроші, як вода, заповнять усю просторінь і потечуть з твоїх рук далі. Так, що ти вже й не встигатимеш за ними. Але то нічого, наситивши тебе й твоїх зродників, вони служитимуть іншим, світові. Бо така правда: зі світу до тебе гроші приходять і в світ вертаються. Як і ми, тілесні: із землі - в землю. І ти не смієш порушити цього закону, не смієш перегатити золотий потік. А ще - мусиш бути пильніш і стійким, аби не втопитися в ньому».

«Хе, втопитися в золоті! Смішно».

«Це не смішно. Це велика потуга й покута. Лише кожен десятий знає, як заробити гроші. Кожен сотий - що з ними робити. І, либонь, один лише на тисячу прихитряється, аби гроші робили гроші».

«Як це?!» - вихопилося в хлопця.

«Чи не хочеш ти стати отим тисячним?» - курилися крізь зуби разом з люльковим димом голоднякові слова.

«Та де, - опав очима Цало. - Чудно таке чути».

«Чудно тим, хто казками годується. А тим, хто діло звершує, - це простий триб. Та якщо не віриш - і не треба. А повіриш - сам скусиш».

«Як? Коли?»