Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії

- Віншую добрий торг. Щось продаємо, міняємо, купуємо?»

Я накоротко розповів йому про свої труди і про задуманий накуп, потрусив поясом з монетами.

«Е-е-е, на готовий хлібець знайдеться їдець, - кривився Мордко. - Пустити за вітром гріш не штука. Хвалю за доброту сердечну, та не хвалю за розум. Той, хто заробляє, має першим з того користатися. Аби втішитися роботою. Якщо ти кривавицею дістав заробок, візьми з того хосен. Купи собі шкіряні постоли, пострижися, поїж щось смачного, забався в корчмі, звесели душу. Я не перечу супроти помочі тій жінці, яка заступила тобі матір, але не фуркай грошву на пусті дарчики. Що з ними, що без них... Те, що нам дарують, не ціниться. А що більше дарують, то більше звикаємо, наче так воно й має бути. Бур’яни, якщо їх не видирати, заглушать грядки. Так і людська пожадливість до дармовини. Дари твої радо хапатимуть, а тебе ще й дурником виставлять... Втім, гроші твої - і твоя воля, що з ними чинити. Можеш мене послухати, дурного жида, а можеш насміятися...»

«Пане Мордку, я не забув, що це ви знайшли для мене роботу. В подяку я б хотів і вам щось офірувати».

«Милий отроче, найбільшою офірою для мене буце, якщо ти послухаєш зараз моєї ради і затямиш її на все життя. Можеш потратити свою платню одним духом, але збережи бодай один талер і надійно заший його в поясі. І другого місяця так учини, і третього. От і все, що я хотів тобі нарадити».

Тепер я засміявся з нього: «Один талер?! Навіщо? Що з ним, що без нього...»

Пулькаті, як у жаби, Мордкові очі налилися кров’ю, і крізь непорушні уста він виштовхнув язиком кругленькі тихі слова: «То не один талер, а десята частка твого заробку. Ваговита частка».

«Овва, так много важить одна монета», - вариводив я.

«То не монета, голубе, то твоя доля. День твій завтрашній».

«Казки», - відмахнувся я, пам’ятаючи, як пройда-жид водив мене за ніс у дитинстві.

«Ні, голубе, це насущність. Така ж вірна, як добрий день, як молитва. А казку, якщо хочеш, я тобі розповім. Ти нині при грошах, то веди мене в той генделик».

Завдяки моєму супутнику, в корчемці «Срібна підкова» нас стріли як панів. На масний стіл постелили конопляну церату, поклали миси з гарячими телячими тельбухами, приправленими парадичками, шкварки, квашену городину. Накраяли житнього хліба, дали кам’яну сіль з перетертими пахучими травами. В ребристі погарчики жовтого скла нам наточили густого цвайгелта. Мордко взяв питво двома довгими перстами й припросив: «Перше слово за тим, хто платить».

«Будьмо здорові й бережені Богом!», - виповів я заздоровницю, яку чув від старого Галаса.

Вино, стягуючи губи і язик, пішло вглиб, розбуркуючи серце. Мені стало весело, я вперше частував, та ще й якого чоловіка! Може, ця корчемка йому й належить, бо так догоджають його смакам. Без принуки принесли на полотнині обібрану цибулину, пан Мордко загорнув її і потовк п’ястуком, посипав сіллю, перцем, скропив оцтом і олією. Саме того разу він навчив мене їсти цибулю з хлібом як окрему страву.

«То слухай мою казанку, - мовив, смачно плямкаючи. -Вона про пастуха. Якщо тобі кортить дізнатися щось про овець, ти звернешся до пастуха, чи не правда? Маю на оці двоногих овець».

Довкола голотилися хмільні людкове, але я не чув їх. Я споживав смакоту, але й смаку її не чув, бо всім єством поглинав оповідь Мордка. І вона в’їлася мені в голову на все життя. Ось його казанка.

Жив собі молодий пастух. Тяжко жив сарака. А доки не був пастухом, то ще гірше. Він був сином мандруючого жида, що колов смерекові гонти й стелив ними дахи. їх плем’я колись прибилося в Галицьку Русь, де король Данило прихищав майстрових людей. Але набилося їх сюди стільки, що місцеві цехові братчини тіснили прийшляків-іуцеїв у відруби, в хащі. Так вони перелізли через Карпати й допалися Угорської Русі, себто нашого краю. Жона того гонтаря в дорозі дістала болесть і згоріла у вогняниці. А він із малим сином ходив від села до села, напрошуючись до роботи. На одному плечі носив сокиру й тесало, на другому

- тайстрину із заробленим хлібом. Легка плечова ноша, сердечна була важчою.

Спали вони на сінажі під голими ребрами бантин. Крили споро, аби дощ їх не прав, вночі місяць і звізди їм підсвічували. Малий рахував ті звізди, бо більше рахувати не було що. Так і навчився числити. В багатому селі гуцули поклали нову церкву, покликали гонтаря до укривку.

«Якщо перекриємо цю церкву, стягнемося на кобилку»,