Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії

- втішно сказав отець. Хлопчук уже марив собі, як вони їдуть возом і дерева розступаються обіч, а піші люди знімають шапки перед кінними.

Смолиста ялиця легко кололася, гонти сліпили очі на сонці. Пересохлі дощечки дзвеніли, як струни гусел. Хлопець складав їх при стіні, ув’язував у бунти, аби легко було потягти мотузом на дах. Пахло живицею і сіркою, бо пражила немилосердна спека. Заступала субота, і вони пішли змитися в поточині, щоб проказати подячну молитву за плідну седмицю. А біда пішла за ними слідом.

Пронісся вуличкою на коні бубнар, іскра з-під копита стрілила на мотузок, ізсуканий із клоччя, а від нього гонти зайнялися, як скіпки. Та хто це чув, хто видів?! Увиділи вже як церква горіла білим смолоскипом у розпеченому небі. Приголомшені страхом, зорили з-за кущів, як довкола пекла тріпоче розтривожене село. «Де гонтар? - гуділи люті голоси. - Жид спалив християнську храмину! На вила нечестивця!» І вже бігли назломиголову хто з барткою, хто з колом, хто з каменем. Отець ухопив сина за руку й потяг за собою. Перескакуючи потік, послизнувся на камені і розтовк коліна. Так і лишився лежати, як мостик через воду, лише хрипів молитовно: «Переступай через мене і біжи в хащі. Заклинаю тебе на порятунок! Ти єдина моя насінина...»

І син перебіг його тілом. До скону свого, до посліднього свого притомку відчував він п’ятами ребра свого нещасного вітця. Того в поточині й зарубали роз’ятрені гуцули, і крівця його стекла, як пожертва, в обезхрамлене християнське село. А дітвак загубився в пущах, спав у вирвах, тьопав ягоди, скубав травицю, винишкував пташині гнізда. Аж доки не прибився, як лісне звіря, до полонинської стаї. Вівчарі його залишили - псам поміч.

Малий ходив коло овець, тягав воду і паліччя, збирав гриби і товк ягоди вівчарям на брагу. А коли ті напивалися,

- танцював коло ватри, ляскаючи долонями над головою, бо так чинили його кревники, коли сходилися на пурим. І за це він діставав двічі в день кулешу і кварту молока. Як і кожен із вівчарських псів. А інше давали няньо-ліс і мати-полонина.

Коли вийшов у стаю пан-газда, зубатий, гостроокий гуцул, дітвака приховали за колибою. Та налетіла нагла буря, гримотіло й трясло горами. Хмара, що зачепилася за тройко височезних смерек, урвалася і вергнула на землю водами. І путівець обернувся в річище, і погнав у долину глинисту каламуть, і вхопив закрайок кошари, і поніс із собою ягничок. На долі, перед знавіснілою рікою, тваринки зачепилися за прибережні корчомахи і жалісно блеяли. Вигоном носилися вівчарі, лускали пугами й затулялися руками від зливи. Пси вицірювали писки і градини цокали об їх зуби. Пан щось гойкав і бив себе п’ястуками в широкий, аж під груди, черес.

І тоді випурхнув із криївки малий вівчар, скотився дощовою лавою у видолинок. Оперезаний сиром’ятною гужовкою, наготовленою для непоступливих баранів, він прив’язав себе до вільхи і дістався до ягничок. І брав кожну на руки і сунувся з нею на тверде. І всіх переніс, котрих не встигла забрати ріка. Вівчарі влегшено витирали мокрі чола. Пси винувато щулилися. А дідич нервово набивав піпу черленого дерева. Дітвака нараз привели йому на очі. Він кинув йому на мокрі плечі свій сердак.

«Не знаю, що ти за єден, але я твій боржник. Вибирай собі найліпшу ярку. Це раз, а якщо зголосишся в мене вівчарити, матимеш рівну з усіма платню, аби мав із чим перезимувати».

«Я не маю де зимувати», - сказав хлопець.

«Тоді дістанеш і дах».

Хлопець здригнувся, він боявся цього слова - «дах».

Вівця, яку він вибрав, виявилася кітною і привела двоє ягнят. Вівчарі не раз підбивали хлопця пустити хоч одне під ніж, аби смачно кружком повечеряти. Той не давав, загороджував ягнят собою. Ватаг стриножував спокусливців, аби не накликати панське невдоволення. Під зазимок вертався вівчарик із випасу з трійцею стрижок, своїм будзиком сиру і тайстриною вовни. В панській вівчарні знайшовся і для них закут, а на сіно для своїх овечок він заробляв.

Пана Голодняка мали за найбагатшого чоловіка в підкарпатській Гуцул її. Йому належали цілі спади горового лісу, тартаки, копальня з мармуром, ропне озеро й оцетниця, його дараби приденно провадили кряжі Чорною і Білою Тисами. А отари його хто б і порахував. Був той Голодняк таки голоден на гроші. І вони стікалися в його скрині, як повеневі струмочки в низинне річище. Бо гроші таку мають вдачу - ліпитися до грошей, а вутлий і порожній гаман обминають. Вони, як вода, люблять текти руслом прямим і широким. Але ж ріка з чогось починається! Не один із заздрісників Голодняка гризся цим, спадаючи на милість долі і щасливий трапунок. Такі люди називають щасливцем і рибаря, котрий роками так пізнав повадки риби, що всупереч вітрам і течіям закидає сіті там, де вона є. Ці заздрісні люди схожі на вічно голодних і кволих псів, котрих нагодували досхочу, і вони ходять погордливо й гризуться між собою, доки в кориті щось є.

Той хлопець-приблуда не був таким. Він не сушив собі мізки журою про чужу маєтність, він ревно стежив, аби були повні корита панської худоби. Панові це подобалося, і тому повною була і його миска, і ясельця його худібки. Коли прийшла ярня пора мішання і ватаги затрембітали збір, пан Голодняк виряджав його в полонину з такими словами: «Мені не до дяки, що ти ведеш на випас і своїх овець. За ними ти будеш ходити ліпше, як за моїми. То який ти при цьому мені слуга?!»

«Що мені робити, пане?»

«Не знаю, - сказав суворий маломовний гуцул. - Ти можеш відділитися й вівчарити собі сам. А я найму другого».

«Купіть від мене овець, - несподівано попросив дітвак.

- Тоді ні ви не матимете клопоту, ні я».

Голодняк дав йому за трьох овечок десять ринських, хоча на торговиці можна бупо взяти стільки за одну. Але що, вівці жидюкові й так далися майже задаремно, а тут ще й гроші. Тоді в селище прибився його далекий родак, що гендлював худобою. Довірився йому, що йде на поляки за дешевими кіньми, а коли діло обтулиться, - дасть йому за позичені десять ринських ще стільки ж відсотків. Хлопець і дав. А поготів, коли звіз у долину сир, дочувся, що родак його махляр і конокрад, і зараз сидить у темниці в Хусті. Так звітрилися його гроші.