Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії

Та вода, як і все на світі, верталася в своє русло, і Жига брався обчищати стовпи від намулу й ліпити довкола них нове гніздо. Маленький, носатий, з кущавими бровами, він чимось ріднився з сірявою пташкою, що ув’язує своє кубельце на розсипках при воді. Коли стіни поставали наново, маляр чіпляв своє рамище на чільному закуті і прикривав його чистою сорочкою. Видавалося, що він забував про нього, та це було не так. Час од часу, ніби ненароком, відхиляв шматину і вдивлявся в масну чорноту. Наче звідти, як у темне вікно, мав хтось зазирнути з ночі. І тоді його очі дитинно блищали.

В тихий час, коли не мав поденної роботи, Жига одягав чисту сорочку і ставав коло полотна з пензлем. Короткими торками щось мастив, відступав і довго дивився з глибини хижі. Тоді знову підносив пензлик, сторожко, як до губів дитини. І по часі знову надовго завішував образ. Якось, коли Жига відійшов за білою глиною, я відхилив сорочину. Нараз нічого не узрів, та очі помалу звикалися з потемком. Зморщена смола вкривала полотнище, як кора старе дерево. Десь із глибини, з борозенок і тріщин прозирала воскова твар чоловіка. Хвилясте волосся прилипло до чола. На коротку борідку ліг вечоровий промінь. Тонкі губи виказували стомлену усмішку. А очі, великі й блискучі, як мокра слива, щось запитували. Мені навіть тихий голос почувся. Оглянувся - нікого. Ступив убік - той позирав на мене ще пильніше. Я сховався за комин - його очі знайшли мене й там. Ніби злагідніли, але й далі запитували щось своє. Я затулив лице руками, залишив лише вузеньку щілинку між пальцями - так ми любили дивитися на сонце. Той, здалося, теж опустив очі й журливо позирав на землю. Я відкрився - і він підняв очі, взір був твердий і протяжний, як дріт. Ця бавка мене настрахала і я притьмом вернув малярову сорочку на місце.

Той день посіяв у моє серце якийсь неспокій. Відтоді мені вчувалося, що в хижі перебуває ще хтось. І що він зорить за нами навіть через запинало. Я дочекався часини, коли Жига знову прикипів до свого заповітного полотна, і тихо запитав: «Хто він, цей чоловік?»

«Спаситель».

«Від чого вій спасає?»

«Кого від чого. Одних від недоброго світу. Других - від недобрих людей. Третіх - від лихих діл. Четвертих - від самих себе».

Я боявся, що маломовний Жига не схоче більше говорити, а мені так кортіло знати, як це так: уста в Спасителя стулені, а Він ніби щось промовляє.

«Так є, - сказав маляр, - мовчання пораз більше нам каже, ніж слова. Це як дзвони. Язик їх непорушний, а вони й так ніби гуцугь. Прислухайся якось».

«А що Він хоче нас запитати?»

«Чи ми з Ним?»

«Як? - стрепенувся я з подиву. - Як таке може бути: ми тут, а Його немає з нами?»

«Він с. Не завжди видиш птицю, а вона співає для тебе. Ти не можеш підняти очі на сонце, а відчуваєш його. Вчорашній день уже минув, та якщо ти обернешся пам ’яттю, трапунки дня знову будуть із тобою. Як і люди, котрих тримає твоя пам 'ять. Те, з чим твоє серце, завжди з тобою».

Того дня він малював далеко за північ. Засинаючи, я добачав з лежанки, як образ на полотні набирає живої плоті, різьбленоїясності. «Чисто як живий», - встиг я ще подумати. А на ранок обвислої сорочки на звичному місці не було, шорстке рамище чорніло свіжою смолою. Як віко труни. У мене впало серце, я вихопився на волю. Жига сидів на бережку й перебирав камінці, щербаті кидав у воду. Якраз благовістили на утреню, заплавою слався солодкавий дзвін.

«Чому ви засмолили Спасителя? - рубонув я.

Жига втрачено мовчав, ніби в нього вмер сородник.

«Як тепер ми будемо без Нього? - впав і я на голосі. -Ви ж самі казали».

«Якось будемо. Ми й так - то з Ним, то без Нього. -Пожбурив плескача по воді навскоки і видихнув: - Головне, Ферку, що Він з нами завжди».

Добрий місяць Жига до смоляної табли не підступав. А тоді на три дні і три ночі як приріс до неї. Я йому свіжу воду з Латориці носив, аби остуджував у духоті чоло. І вилиці його, і руки, і сорочка заструпавіли фарбами. Згорбатився, помарнів, очі на блідому виду блимали, як з-під попелу. Зате мальований образ вбирав очі і відбирав річ. Я дивився й боявся дихнути, аби не порушити густий спокій в очах Спасителя. Спокій, що холодив п’яти й пропікав груди. Мені кортіло гойкнути малярові, аби завмер, не рушав руками того чуда. А він усе тулив і тулив білячий хвостик, клав і клав барвні оливи, і коли квачик упав йому під ноги - підмащував щось перстом і навіть ребром долоні. Наче боявся, що втратить відміряний час і Чоловік зійде з просмоленого міха і піде берегом спасати рибарів, праль, водовозів, чередарів, що напувають худобу, і косарів. А я дивувався з іншого: як можна витворити таку красу корчуватими замурзаними руками, котрі й скибку хліба рівно не вріжуть!

Назавтра прийшов за іконками Божий Симко. Звично вклонився в пояс, поклав до пристінка білий вузлик і корчагу вина: «Від братії гостинка на добру споживу». Жига розчахнув двері і здер з єдиного віконця баранячий міхур: «Прошу вступити в оселю, отче Симеоне, і прошу вашого присуду».

Два снопи світла схрестилися на образі. Золота підкова над головою Спасителя тихо дзенькнула, озвавшись до сонця. Гість довго стояв, сплівши долоні на грудях. Клин шпакуватої бороди здригався, як крило підбитоїгорлиці. Всі мовчали, і ріка під дверима теж мовчала. Стих навіть міст. Озвався чернець. Його всі називали Божим Симком, лишень Жига - отцем Симеоном.