Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії

Я видів, що малий майстрюк не має часу не пусті баляндраси, і більше його не дражнив. Зате покликав старшого конюха й кушніра і загадав їм зшити такі торби, аби мої коні, коли в упрязі, не паскудили на вулицях. Щоб і око не кололо, і вдобриво не марнилося.

«Як вам, пане, така мудріщ на ум прийшла?» - чухав потилицю кушнір.

«Не мені. Знайшовся тут єден мудрик».

З того дня став я примічати хлопчука, а коли той підріс

- наблизив його до себе. Бігав по розсилах, носив за мною коли-яку потребу, а як виїздив на бричці - Йванко сідав на задню приступку. Людність дивувалася: багач Кутьо не годен собі завести чинного слугу, заходиться босоногим смоляком. Сам наджупан на винному балі присікся до мене: «Що це ви, пане Овферію, тягаєте за собою безрідного бахура, як свою тінь?» - «Бо він і є моя тінь, - одтяв я запально. І щоб загладити різкість, звернув на притчу: - Був такий роменський цісар Маркус Авреліус. Дуже просвітлений чоловік. То він, коли на люди виходив, неодмінно брав із собою старого блазня. Юрма гулюкала: «Великий цісар! Отець Риму! Любленець богів!» А карлик йому тихо нашіптував: «Ти просто чоловік. Звичайний чоловік».

«Хі-хі-хі, - аж піяв від утіхи наджупан. - Як це мудро, як це правдиво! Ми просто люди, смиренні слуги свого народу», - і сльоза чулості світила в його оці, як кришталева чара в руці.

Фриштик з малим під шовковицею одночасно правив нам і за урок.

«Роботи вчинив на ніготь, а в рот пакуєш жменями, -погиркував я. - Ану кажи міру щла, як тебе навчено».

Йванко, прімкнувши смакоту, одним духом відрешетив: «Коли кортить з ’їсти три кусні - зайдися двома. І буде твоя ситість поживною і легкою».

«Добре, а як про це латиняни казали?»

Йванко на мить збрижив чоло: «Plenus venter non studet libenter».

«Перетлумач на нашу бесіду».

«Повний шлунок не робить з охотою».

«Доста про хліб. Тепер кажи, з якою думкою має вставати кожний рядний чоловік».

«Рагсе diem! - вистрілив Йванко. - А по-нашому: бережи день!»

«Так, невсипно пам ’ятаймо про денний свій час. Бо час

- то найцінніша монета нашого життя».

Йванко погідливо мотав головою, потягуючи з горнятка молоко.

«Ану, голубе, посвідчимося, чи ти вчора з користю потратив свій час. Викладай хосенну тріаду дня».

Йванко схопно вистромив смуглу долоньку, загнув великий палець: «Перше: вибіг на самий вершок Ловачки і спустився другим спадом».