Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії

Так і сталося. Сіль відтягла слиз, і крізь нурт піску тьмаво зблиснула жадана монетка. Вона була дрібною і мідною. На глибині все видиться більшим і принаднішим.

Зате як тішився Мордко: «Тепер і ти при грошах, і я вернув собі спокій».

Мідяк я віддав Олені. Вона купила за нього дві мірки муки, на якій ми жирували з місяць. Ніхто мене вже не кликав на жидівське обійстя. Перегодом я сам набрався смілості зголоситися. Двері мені не відчинили, як звично. Слугиня сердито виповіла в шпару: «Пан Мордахей подався на свої соляні копальні, і чекають його не скоро». Я вернувся до своїх псів і до дітвацьких бавок.

Я ще не збаг тоді головної Мордкової науки, але на світ уже позирав по-іншому. Він здавався мені цікавішим, ніж раніше. Я вже прислухався до нього, хоча мало ще чув.

Недавно ми з майстровим Рахунеком брали з берега на випробу землю. Він плював на долоню, розтирав глину й обертав рукою, тряс, мочив у воді. Навіть брав на язик. Стромляв у глинище залізний ціпочок. Вергав каміння на плесо і дослухався. Прийшли його люди, натягнули через воду мотузки, і Рахунек цілився повздовж прижмуреним оком. Присилував одного брести, пірнати посеред річища і щось йому доповідати. Говорили вони по-швабськи, я не розумів. Я чекав, як недужий лікарського присуду. Під полудень Рахунек змив клопіт з лиця і присудив: «Міст тут стоятиме, як струна. Ліпшого місця для нього не вибрали б і роменські зодчі. Одно раджу: бити бики з тиса». - «З того, що наші називають негний-деревом?» - запитав я. Майстровий ствердно прикліпнув. Цей чоловік не гайнував часу на слова. Вже давав розказ, де стовпити робітні поприща.

А я пішов виходжувати поземні метрики. З бургомістром давно заручив умову, що купую в города вільну парцелу на правому березі Латориці. Лише ще не вибрав котру. Тепер поклав перед ним змальований Рахунеком папір.

«Я знаю, пане Овферію, нащо вам ця землиця. Ви потайливий, але уряд не сліпий і не глухий. Загадали покласти собі мостик?» Сам дебелий і важний, цей чоловік мав звичай словами все здрібнювати.

«Не собі, пане бургомістре, а мукачівцям, - поправив я. -1 це не тайна, я вам про це якось говорив».

«А тоді чому, миленький, не хочете, щоб цей мостик ми звершили купно, толочкою?»

«Бо корови на толоці ходять чередою, а вертаються нарізно, кожна сама по собі».

«Хе-хе-хе, смішненько кажете».

«Як уже знаю. Я син мужичий».

«Не грішіть словом, панику. Нам би ваші школи. Чолобитну я вам підпишу, і то спішно, аби зверхники чогось не висліпали. Бо знаєте самі, як то є: коли нікому не треба, то нікому, а коли комусь - то всім. Що міль не з’їсть, то сточить заздрість. Такі крихкі наші душеньки. А вам, пане Овферію, щиро кажу: в добрий час! Нехай ваш мостик не знає ані зносу, ані великої води».

«Міст, пане бургомістре. То буце міст, що має стати воротами Мукачева, через які в город прийдуть нові люди, а з ними нові приспіхи, нові ремесла, нові гроші».

«О, як я вас розумію, дорогенький, бо тутки все навиворіт: від нас дороги на Пешт розширяються, а до нас

- звужуються».

«То нич, ми їх розширимо. Дайте лишень час».

«Господь і я - ваші помагачі, пане Овферію».

Другий бережок припадався Мошкові, спадкоємцеві Мордка, криводушному торгашеві. «З цим ні згусти, ні сплести», - казали про нього. Я не рядився плести з ним довгі казки. Нараз із порога виклав замір: «Скуповую, Мошку, заплави на кісьбу для своїх коней. Хотів би приточити й вашу».

Мошко вийшов із-за шинквасу, напустив на лице образ святої милості: