Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії

«Рахуйте, Мошку, і посилайте за нотарем».

«Одним духом. Та наперед цяпнемо собі мужіївського фурмінта. Пахне, як молоко русалки. Тепер це вже ваше. Іншому я не продав би. Кажу вам, як братові, як синові».

Його слова цідилися в погарчики разом з вином, їх чужість до мене не доходила. Дотепер я обходив корчму «Молоко русалки» глухими путиками, а зараз вона припадалася мені. І це недобре муляло серце і водночас тривожно втішало. Так, ніби я торкнувся мощей дорогої мені людини. Ми випили, і вино затеплилося в тілі сонячною живицею.

«Хочу вас дещо запитати, Мошку: яка вона була, ота дівчина з ціркусу?»

«Дівчина-змія? Даруйте мені, але її так усі називали».

«Кажіть як є».

«Що казати. Роки спливли. Я не пригадаю вже її твар, але очі... То були незвичні очі. Прозорі, як гірське скло. Ти заглядав через них у якийсь безмірний овид, з якого важко було вертати назад. Вона ж не кліпала і весь час мовчала. А сама позирала не на тебе, а через тебе, ніби в далечінь. Ті очі зачаровували. А як вона танцювала! Кожна частинка тіла трепетала, жила своїм життям. Здавалося, рука не знала, що робить нога, а нога нічого не знала про шию чи груди, чи живіт. Даруйте старому дурневі... Ти не встигав за тим устежити, бо то був танок не змії, а цілого клубка змій у людській шкірі. Воно й не дивина, що южного вабило бодай рукою дотягнутися до того чуда. Може, вам, пане, не до дяки те, що я просторікую?»

«Та ні, кажіть сміло».

«З Унгвара приїздили пани на її оглядини, і навіть з Паланку. Файні гроші лишали. Мій солодкий нянько просив карлика залишити дівча в корчмі, та щось не порозумілися. Не зійшлися в вартунку».

«Добре, Мошку, а тепер рахуйте свої гроші».

Корчмар брав кожен папірець двома руками і любовно перекладав до другої купки. Як та наростала, так і тиха радість росла в його драглистих очах.

«Але ж, пане Овферію, тут значно більше».

«То вам на обіцяного коника».

«Красно дякую, але я гадав, що ви мені гратулюєте його зі своїх стаєнь».

«Ви, Мошку, самі його виберете й купите. Може, зійдемося у вартунку...»

Жидок сумовито випнув губу: «Я вас розумію: плачене

- не трачене. Та звольте, паночку, й мені вас дещо зазвідати. Допіру я назвав ціну маєстатку, а ви нараз її прийняли, ще й накинули добрий вершок. Чому не торгувалися, як велить звичай, чому ви так щедро відпускаєте гроші?»

«Чому? Бо гроші, Мошку, як і ми, люблять волю. їх негоже давити. Відпустиш птицю, вона вернеться й буде тобі співати. А запхасш надовго в кліть - змиршавіє і здохне. Так і з грошима».

«Гай-гай, таке я вже чув замолоду від батька».

«Ви це чули, а я так роблю».