Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії

«Впізнаю око справного ґазди. З таким сіном і про овес можна забути. Трава там що висока, а що тучна, аж темна. Якби в мене такі коники, пане Овферію, чи горбатився б я денно за цим шинквасом».

«Кажіть ціну, Мошку. Як порозуміємось, то матимете й коника для парадного виїзду».

«Ви добрий, як кусень паски».

«Добрий - дурному брат», - казала одна пані.

«Але не про вас, паночку. Мушу повісти, що ціна за парцелу не може бути малою, бо припадає за нею і «Молоко русалки».

«Мошку, я не корчму прийшов токмити, а землю».

«Воно так, та мало не так. На одному папері записано і підбережок, і корчму на бережку».

«То пусте, клин можна відтяти. Я це поладжу з нотарем».

«Усе можуть гроші, але тут причина інша. Мій няньо, блаженної пам’яті Мордахей, коли тестамент підписував, казав: «Не дроби статки, Мошку. Розумне потя з цілого світу гніздо стягує, а дурний чоловік своє пускає по світу». То чи смів би я наплювати на його останню волю?!»

«Що ж ви будете, Мошку, робити без своєї «Русалки»?»

- запитав я.

«А на вашому конику буцу їздити на винничку, вигрівати кості при кані й попивати винко. Чи не доста я пліснявів тут, звиваючись коло п’яноти? Я заслужив».

«Те, що ми заслужили, не нам міряти. Є одна притча, Мошку. Був чоловік, який тяжко і много гарував. І одного дня обійшов він свою маєтність і сказав собі: чи в мене три горла і три шлунки; чи я кожного дня міняю чоботи й уйоші; чи я гадкую жити три життя?! Чи не доста мені змагатися й тиснути гріш?! Повні ж мої пивниці, бочки, засіки і скрині, набиті хліви худобою, а сідала птицею. Відтепер буду я собі спочивати в дорогих одежах, гоститися всмак і гуляти. А на рано він умер».

Мошко мружив хитре око, таке ж водянисте, як у його вітця.

«То мудрощі з вашого Письма. А в нашому такого немає. Наш Соломон, за котрого не було мудрішого, із золота їв, із срібла пив, та ще й не сам - із трьомастами полюбовницями».

«Еге, доки в печалі не вибив собі на персні «Все минає, і це мине».

«Бо так воно і є, пане Овферію. Все мине, і не лишиться після нас ані тіні, яку кладе на землю тоненька билина».

«Хтозна, Мошку, хтозна. І це нам не вільно знати. Але вернімося до вашої «Русалки». Купую я і корчму».

«Оя! Вгадую регулу справдешнього торговця, хоч ви й не нашого племені. На цьому папірці я випишу ціну. Не хочу вголос казати, аби не дочулася біда».

За годину я повернувся знову. Поклав на стіл капшук.