Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії

«Що криниця, коли челядник добре прикладеться, то й море ложкою вичерпає», - підігрівав мене жид.

Я не знав, що таке море, мені б порадити зі стуцнею. Ми змагалися з водою: я черпав, а вона прибувала. Та все ж дно помалу віддалялося, а гріш жаданий ближчав. Коли відро зачерпнуло рінь, Мордко приніс вузьку драбину. Я спустився на денце, дрижачи тілом і цоркаючи зубами. Але в заколоченому глинищі втямити щось було марно. Мордко, як завжди, мав на все раду. Я взявся вичерпувати мул і цубрити його д’горі. Там висипав його в загородці й пересіював руками. Відро за відром. Доки на дні не здригнулося, як живчик на скроні, чисте жерело, що обпікало руку.

Тоді вперше серед білого дня побачив я звізди. Вони рясно кліпали в колі камінної цямрини, як срібні іскри на попівських ризах. Тоді ще я не знав, що на споді криниці все видиться таким великим, а зі споду - величним і значущим. Навіть звуки наземні тут гучать, як глухі дзвони. Сюди, в колодязну глибінь, долинула до мене й бесіда Мордка з жоною, що лицем нагадувала пліснявий гриб.

«Нащо ти собі зайшов із цим дурнякуватим гойчуком?»

- пискляво звідала вона.

«Він не дурний, Рифко, він добрий».

«Добрий - дурному брат. Мало на тебе робить дурнів дорослих?»

«Це зовсім інше, Рифко. Вони роблять, аби жити. А він

- щоб пізнавати. Я це читаю в його очах. Кортить вивідати межу його волі й терпіння. Мене ця забава дуже тішить. І трішки засмучує».

«Чому?»

«Тому що волі й терпіння в нього, виджу, як у цій бездонній криниці. І така ж чиста довіра до життя. Мала трава -роса велика. Такі люди з біди черпають радість, зі страху - сміх, а з болю - надихнения. Чуєш, дорога Рифко: це вони хазяї життя, а не ми, в котрих грошей як полови».

«Чи не казала я тобі, неборе, не пий зрана пиво, бо від пива голова крива. Знайшов чим журитися».

«Я з цього не журюся. Ба навіть тішуся».

«Це ще ліпше - тішитися якомусь чужинському виплодку».

«Не такий він нам і чужий, Рифко».

«Гойте, люди! Що ти мелеш?»

«А те, що виплодився він у нашій «Русалці». Куди, до слова, і наш шалапутний Мошко занаджується бити карти».

«Прикуси язика, не хочу й чути такі дурнота», - брязнула тацею об лавку.

Я не дуже розумів, про що вони говорять. Та й не до того мені було. Розпач, що крейцера немає, розривав мені зів’ялі від утоми груди. Та Мордко й зараз напоумив мене:

«Дай свіжій воді прочиститися, а тоді задобри її. - Подав мені коновку сірої солі: - Обсип нею бокове каміння, посій на дно, а тоді нагостри свої очі».