Розділ «Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе»

Узагалі-то ця наша хата була дерев’яною — дубові зруби, стесані наполовину, всередині утворювали рівненьку стіну, а назовні виходили горизонтальними опуклостями, які бабуся Ганна перед кожним Великоднем фарбувала вохрою. Чому саме вохрою? Може, щоб хата була не такою, як в інших? Сільські господині зазвичай переймають одна в одної геть усе: рецепти страв, взірці для вишивок, фасони спідниць, щоб було, «як у всіх». А в бабусі Ганни все мало бути по-своєму. І коли її не стало, мама нічого не змінила.

Але коли тут влаштували бібліотеку, дерев’яні стіни обвалькували та поштукатурили — заклад культури мав відрізнятися від поліської хати. Тільки вікна чомусь залишили ті самі. Нещодавно книжки перевезли в новий будинок культури, а хату покинули напризволяще: давним-давно не ремонтовану, з облупленою штукатуркою, з бур’яновими заростями, що шугнули під самісінькі вікна. Серед тих бур’янів вигойдалися мальви, такі буйні та високі, що кропива та лопухи їм і до колінець не дістають. Колись ці ружі, так в Ожинці називають мальви, росли біля воріт, а тепер аж сюди від дороги прибилися, всю хату оточили.

Дивлюся на мальви, а згадую історію з різдвяником, Дану, яка посеред зими принесла мені його червону квіточку. Це Дана мені сказала, що квіти мають пам’ять. Їх можна перевезти в інше місце, пересадити в інший ґрунт, навіть по-іншому назвати, але ніхто й ніколи не змусить їх розпуститися в інший час, ніж вони цвіли колись на своїй землі. Цікаво, чи мальви такі ж пам’ятущі, як бразильський кактус люмбергера, перейменований у нас на різдвяник, чи впізнали вони мене? А якщо впізнали, то що відчувають?

— О, хата вже не світить ребрами. Хутко ж ти впоралася, як заправська сільська молодиця. А я тіко спитати зібралася, чи поміч потрібна. Дивишся на ружі? То така квята, що, де не посій, там вродить, — тітка Калина повільно йде зарослим травою садом, несе поперед себе трилітровий слоїк із молоком і ще здалеку говорить, говорить. Вона завжди була такою балакучою, та й ходила бігом. А тепер бач… — Мо’, думаєш трохи постинати те військо ружане, якусь грядку цибулі під хатою посіяти?

— Ні, — кажу. — Хай собі ростуть, цибулі нам і так вистачить. Та й не збираюся я тут жити. Будемо навідуватися до хати. То хай хоч мальви її стережуть.

— То нащо стіко клопоту було затівати з глиною? Одпочила б краще, на річку пішла б зі своїм малим. Завтра Грицьо приїде, ото зрадіє. Він же хлопаком у тебе залюблений був. Так переживав, як дізнався, що тебе удочерили і що теперка його письма до тебе не будуть доходити, бо ж то тайна, хто і куди тебе забрав. О, що то було! Так поки що і не знайшов собі путящу пару. Непутяща, було, трапилась. Але нащо йому то чудо в пір’ї? Він у мене порєдний, до роботи нарваний. У районі його дуже уважають, кажуть, ніхто так машину не полагодить, він теперка бригадир на ремонтній станції. Та ти його не впізнаєш.

Ставлю молоко у прохолодні сіни, дивлюся вслід тітці Калині — Боже, як же вона колись бігала! — і думаю, що непогано було б звести Грицика з Євою. Євуся обіцяла за два тижні приїхати до нас у Привітник. Із них би вийшла гарна пара. А я в ролі свахи реабілітувалася б перед сусідом, який колись так настраждався через своє перше кохання до мене.

З даху над дверима розкішним довгим чубчиком звисає жмут ясенових пагонів з блискучим світло-салатовим листям. І як йому вдалося так прорости поміж хвилястими латочками черепиці? Жаль, але доведеться, мабуть, гілочки зрізати, а корінці повисмикувати, щоб не зруйнували дощенту дах. Коріння, воно ж таке — і камінь зрушить, і асфальт розтрощить, що вже казати про стареньку черепицю. Хоча… Хм… Хата з чубчиком… Хата з чубчиком!

— Данику! — гукаю. — А поглянь-но, який у нашої хати кучерявий зелений чубчик! Бачиш, як звисає? Правда ж, гарно?

Не озирнувся. Сидить, обернений до мене худенькою спинкою, і зосереджено водить олівцем. Перед ним — маленькі морські мушлі, розкладені на квадратиках картатого пледа, як шахові фігури на шахівниці. Це Роман звідкись привіз цей екзотичний скарб, а Даник зразу ж узявся його змальовувати. Тінь від крони дерева посунулася вбік, сонце атакує чорняву голівку. Господи! Та ж так і до теплового удару недалеко. А я тут зі своїми тинькуванням, мазанням і планами на сватання.

— Данику, пересядь під липу, в затінок!

Не чує — ритмічно погойдується вперед-назад і зосереджено малює. Збираю з пледа білі, рожевуваті та чорні мушлі. Треба перенести під дерево і їх, і плед. Маленький маляр протестує: без слів, без крику, просто видає протяжний пульсуючий звук.

— А-а-а-а!.. А-а-а-а!.. А-а-а-а!..

— Добре-добре, — кажу. — Заспокойся, кладу назад. Ось поглянь — усе на тих самих місцях.

Це мені здається, що на тих самих. Виявляється, не все і не на тих. Даник міняє місцями розкладені мною мушлі: замість рожевих черепашок припасовує білі, замість білих — чорні, з одних клітин забирає, на інші пересуває. Невже все було саме так? І як то можна було запам’ятати?!

Нарешті порушений порядок відновлено. Даник заспокоюється, всідається у звичній позі: права рука притримує на колінах альбом для малювання, в лівій — олівець, голівка нахилена. Здається, горіхово-карі оченята вбирають у себе не тільки обриси предметів, але й світло — якимось дивовижним чином втягують його через зіниці в худеньке тільце.

Біжу до хати. Повертаюся з панамкою і на мить завмираю над маленькою постаттю на пледі. Що це він малює? Ага, он той кущ здичавілого ясмину, що росте біля воріт. Непогано. Та що там непогано? Дуже навіть добре, як для п’ятирічного хлопчика, якого ніхто ніколи не вчив малювати, — кольорові олівці, нещодавно куплені Романом, — перші в Даниковому житті. Звідки ж тоді цей потяг до зображення? Хто вдихнув у нього це вміння? На ясминових гілках все рясніше й рясніше розквітають… морські мушлі. Виглядає трохи кумедно, але цікаво.

— Ох ти ж мій видумасику!

Рвучко нахиляюся, щоб обняти малого художника, і зупиняюся, завмираю — не можна! Зараз почне пручатися і штовхатися, розхвилюється, а тоді вже буде не до малювання. Він у своєму світі, до якого мені немає доступу. Поки немає… Але я повинна полюбити той незнаний світ, як із першої ж зустрічі полюбила самого Даника. Любий мій хлопчику! Скільки ж тобі довелося пережити, чого ти мусів зазнати, щоб ось так замкнутися, відгородитися? Бажання хоча б торкнутися до малого таке велике, що я не можу стриматися: обережно, ледь-ледь, самими вустами торкаюся м’якого шовковистого волоссячка на потилиці, втягую в себе його чистий дитячий запах, проводжу долонею по вперто нагнутій чорнявій голівці й надягаю на неї білу панамку.

Даник не пручається. Такий захоплений, що не помічає моїх доторків? Чи… не проти них? Розглядаю його личко, дуже схоже на Данине: такий самий тонкий акуратний носик, такі самі очі, губи — нижня повніша, а верхня трохи тонша… Зосереджено водить олівцем, вимальовує мушлі на гілках, творить свій химерний кущ — може, ясминомушль, може, мушлеясмин. Що це — бездумне копіювання всього, що перед очима, чи прихована гра особливого, витонченого розуму? Втеча від світу, якого він чомусь так уперто не хоче визнавати, чи репетиція до повернення в нього?